Справжній Мазепа

– Може, так i треба, – розмiрковуе шеф, – чим менше божевiльних на волi, тим здоровiше суспiльство…

– А хiба таке суспiльство не е жорстоким?

Головний кидае погляд, сповнений iронii.

– Жорстокiсть в даному разi – це благо.

– Хiба? – намагаюсь опонувати.

– …А м’якотiлiсть губить людей.

Мiй начальник вiдкорковуе пляшку мiнералки.

– Хочете?

Киваю головою. Шеф повiльно наповнюе склянки. І продовжуе:

– Звiсно, в усьому мае бути мiра. Жорстокiсть – так само. Бо iнакше не витримаеш. Збожеволiеш.

– Цiкава теорiя, – чемно коментую сказане.

– Нiчого цiкавого. Це – банальщина.

Головний вiдпивае ковток.

– Знаете, – каже, – це чудово розумiють сильнi свiту цього. А для плебсу розповiдають баечки про гуманiзм, мораль…

Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого лiтературного генiя… Отож повертаю розмову в попередне русло.

– А що робив Едiчка ранiше? – питаю. – Тодi, коли був нормальним?

– Сумнiваюсь, чи був вiн колись таким…

– Власне, чимось же займався вiн до того, як потрапив сюди?

– Журналiстом працював.

А ще – бавився у лiтературу. Сподiвався заробити на цьому великi грошi. Наiвняк!

– То вiн – письменник?

– А ви як гадали?… Наша лiкарня – оаза для iнтелектуалiв. Нещодавно привезли комп’ютерного генiя. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нiчого хлопцевi начебто не бракувало. Усе було. Та не хотiв чоловiк жити у злагодi з собою й природою. Тепер про Бога просторiкуе. Каже, що той вiдкрив йому «вищу iстину». Може, й вiдкрив… Та в кожного вона – своя…

Я не дивуюся.

Знаю: лiкарi – цинiки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дiйсне, декотрi говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого iснування бiлкових тiл – i то бажано в якомога комфортнiших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголiвський Пацюк, якому вареники самi пхалися до рота…)

Пауза затягуеться. Рудик допивае водичку.

– Я, певно, пiду…

– Ідiть, – милостиво кивае начальник. – Та бiльше не грiшiть.

Із подивом витрiщаюсь на нього. Вiн скептично посмiхаеться.

– Усе гаразд. То я так… Пiсля спiлкування з комп’ютерним «проповiдником»… До зустрiчi…

Пiдводжуся з крiсла. Отже, я – вiльний? Принаймнi на сьогоднi…

То чому б не обстежити замок? Тепер це мое тимчасове пристанище…

Навпроти вежi, через яку я заходив сюди, е й iнша вежа. Бiчна. Вона без брами. Всiх впускае i випускае.

Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краевид.