Справжній Мазепа

(Знали клятi пани, де будувати своi твердинi…)

За кiлька крокiв – крутий спуск. Упадеш – голову зламаеш. Унизу рiвнина. І рiка iз заплавою…

Замок – на пагорбах. Неподалiк неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звiдки взялася ця красуня в нашому пiвнiчному краi? Стоiть незахищена – ламають ii буревii, обсипае зусiбiч снiгом, перiщать дощi… Та вона стоiть. Бач, прижилася…

Ось сонячнi променi упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтiти. І вона стрепенулася, зашумiла… Я посмiхнувся. Хотiлося доторкнутись до неi.

А зараз уже чую – кличуть… До мене пiдходить санiтарка – дебела жiночка рокiв п’ятдесяти. (У психлiкарнi персонал мае бути мiцним. Мало який бешкет хворi можуть вчиняти…)

– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кiмната.

Жiночка назвалася Пульхерiею Іванiвною i виявляе до мене неабияку цiкавiсть. Я не дивуюсь. Це притаманне жiнкам iз глибинки… Вони ж на убогому iнформацiйному харчi – не так багато подiй вiдбуваеться в iхньому свiтi…

Найперше тiтоньку цiкавить, чи жонатий я?

Кажу: рано ще…

– Це ж чом? – дивуеться вона.

– Ну… – тягну невиразно.

– Значить, нема, – констатуе вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лiкар.

Як не задерти носа?

– У нас тут гарнi дiвчата е. Добрi, роботящi… – повiдомляе турботлива жiночка. – А от хлопцi – непотрiб. Як не п’яниця – то гультiпака…

Цiлком звична картина.

Отже, можу стати мiсцевим донжуаном…

Та тiтка Пульхерiя зовсiм iнше мае на умi. Ось цей молодий парубiйко наплодить купу дiточок… Та ще й догляне iх. Бо я (так iй здаеться) хлопець порядний…

Уявляеться такий собi «гепi-енд» у гоголiвськiй «Ночi перед Рiздвом», коли Оксана з дитятком на руках стоiть бiля розмальованоi Вакулою хати. А високоповажний архiерей, побачивши це, каже: «Лiпота…»

Пульхерiя Іванiвна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованоi. На жаль, не вражае вона хоч якоюсь естетикою… Нiхто ii не розмалював, не прикрасив.

Каже:

– Це гуртожиток для лiкарiв.

Зiтхаю. Зате в мене окрема кiмната! (Уперше в життi!)

Тiтонька пiшла собi. Розпаковую свiй наплiчник, витягую звiдти свiй убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кiмнату.

Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустрiч iде жiнка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла.