Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав вiн, – що злодiй i бродяга розкаявся, тодi як багато заможних людей закоснiли в мирськiй суетi i нiкому вiд них немае пуття? Якщо сумнiваетесь у практичнiй користi каяття, ось вам вашi ножi та виделки. Ви «Дванадцять справжнiх рибалок», i ось вашi срiбнi рибки. Бачите, ви все ж виловили iх. А я – ловець людей.

– То ви спiймали злодiя? – похмуро спитав полковник.

Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

– Атож, я спiймав його, – сказав вiн, – спiймав невидимим гачком на невидимiй волосинi, такiй довгiй, що вiн може пiти на край свiту i все ж повернеться, як тiльки я потягну.

Присутнi помовчали. Потiм джентльмени пiшли назад на веранду, несучи срiбло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як i ранiше, сидiв боком на бар’ерi, хитаючи довгими ногами та покусуючи кiнчики темних вусiв. Нарештi вiн спокiйно сказав священику:

– Злодiй був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнiшого чоловiка.

– Вiн розумна людина, – вiдповiв патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаете розумнiшим.

– Вас, – зронив полковник i коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю намiру садити злодiя у в’язницю. Але я дав би гору срiбних виделок за те, щоб як слiд дiзнатися, як ви влiзли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срiбло. Менi здаеться, що ви – великий хитрун i будь-кого обведете довкола пальця.

Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота вiйськового.

– Певна рiч, полковнику, – сказав вiн, усмiхаючись, – я нiчого не можу повiдомити вам про цього чоловiка i його приватнi справи.

Але я не бачу причин приховувати вiд вас зовнiшнiй хiд справи, наскiльки я сам ii втямив.

Із несподiваною для нього легкiстю вiн перестрибнув через бар’ер, сiв поруч iз полковником Паундом i, своею чергою, подригав короткими нiжками, як хлопчисько на парканi. Свою розповiдь вiн почав так невимушено, буцiмто розмовляв зi старим приятелем бiля рiздвяного вогника.

– Бачите, – продовжив вiн, – мене замкнули в тiй маленькiй кiмнатцi, й я писав листа, коли почув, що пара нiг витанцьовуе по цьому коридору такий танок, якого не витанцюеш i на шибеницi.

Спершу чулися кумеднi дрiбнi кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слiдували кроки повiльнi, впевненi – словом, кроки солiдного чоловiка, котрий розгулюе зi сигарою в ротi. Але крокували однi i тi ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потiм важко, потiм знову легко.