Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

За двi хвилини до того, як рибна перемiна була закiнчена, вiн знову обернувся на моторного слугу i швидко зiбрав тарiлки. Посуд залишив на полицi, срiбло засунув в бiчну кишеню, вiд чого та випнулася, й, як заець, помчав коридором, поки не дiстався до вбиральнi. Тут вiн знову став джентльменом, раптово викликаним у справi. Йому залишалося лише здати свiй номерок гардеробнику i вийти так само невимушено, як прийшов. Тiльки сталося так, що гардеробником був я.

– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом.

 – І що вiн вам сказав?

– Даруйте, – незворушно вiдповiв патер Браун, – але тут моя розповiдь закiнчуеться.

– І починаеться найцiкавiше, – пробурмотiв Паунд. – Його професiйнi прийоми я ще розумiю. Але якось не можу збагнути вашi.

– Менi час iти, – промовив священик.

Разом вони дiйшли до передпокою, де побачили свiже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий iз веселим виглядом пiшов iх шукати.

– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав вiн.

 – Швидше йдiть до нас! Я скрiзь шукав вас. Обiд тривае наче нiчого не сталося, i старий Одлi зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаемо створити нову церемонiю, щоб увiчнити цю подiю. Срiбло знову у нас. Можете щось запропонувати?

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб вiдтепер ми носили зеленi фраки замiсть чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурницi, – сказав герцог, – джентльмен нiколи не виглядае лакеем.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засмiявся полковник Паунд. – У такому випадку ох i спритний же ваш приятель, – сказав вiн, звертаючись до священика, – якщо зумiв видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – нiч була холодна i вiтряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав вiн, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаете, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеем.

І, промовивши «на добранiч», вiн штовхнув важкi дверi палацу насолод. Золотi ворота негайно ж зачинилися за священиком, i вiн швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнiбуса.

Летючi зорi

«Мiй найвишуканiший злочин, – любив розповiдати Фламбо в роки своеi доброчесноi старостi, – був, за дивним збiгом обставин, i моiм останнiм злочином. Я вчинив його на Рiздво.