Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Незнайомець i його супутники вишикувалися на галявинi, немов невелика армiя на театральнiй сценi. Шестеро веслярiв витягли човен на берег i вишикувалися навколо, мало не загрозливо пiднявши весла, немов списи. Це були смаглявi люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один iз них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайноi форми, вийшов уперед i виструнчився бiля юнака з оливковим обличчям.

– Ваше прiзвище Сарадайн? – спитав юнак.

Шляхтич недбало кивнув.

Очi незнайомця, спокiйнi i карi, як у породистого пса, були зовсiм не схожi на бiгаючi блискучi очi принца.

Але патера Брауна знову охопило хворобливе вiдчуття, нiби вiн уже десь бачив таке ж точно обличчя i знову вiн згадав про нескiнченний повтор постатей у дзеркальнiй залi i пояснив цим такий дивний збiг.

– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотiв вiн. – Все в ньому повторюеться, немов увi снi!

– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повiдомити вам, що мое прiзвище – Антонеллi.

– Антонеллi, – промовив принц повiльно.

 – Я його десь чув.

– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий iталiець.

Лiвою рукою вiн чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що бiлий цилiндр скотився вниз схiдцями i одна з синiх ваз захиталася на своiй пiдставцi.

Ким-ким, але боягузом принц не був: вiн схопив свого супротивника за горло i мало не повалив його на траву. Але юнак вивiльнився з виглядом квапливоi чемностi, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.

– Усе правильно, – сказав вiн, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англiйськi слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцiю. Марко, вiдчиняй футляр.

Італiець iз сережками у вухах, котрий стояв поруч iз ним i великим чорним футляром, вiдчинив його i вийняв звiдти двi довгi iталiйськi рапiри, з чудовими сталевими ручками i блискучими лезами, якi вiн встромив вiстрям у землю. Незнайомець зi смаглявим обличчям месника, що стоiть навпроти дверей, двi шпаги, що стоять, немов два могильнi хрести, вертикально в дернi, i ряд веслярiв позаду надавали всiй цiй дивнiй сценi вигляд якогось варварського судилища.

Але таким стрiмким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захiд все сяяв на галявинi, а бугай репетував, нiби пророкуючи хоч i невелику, але непоправну втрату.

– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллi, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька i викрали матiр. Із них обох моему батьку пощастило бiльше.