Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Ви вбили його не в чесному поединку, як маю вбити вас я. Разом iз моею матiр’ю-злодiйкою ви завезли його на прогулянцi в безлюдне мiсце в горах Сицилii i скинули там зi скелi, а потiм вирушили далi своiм шляхом. Я мiг би наслiдувати ваш приклад, якби це не було настiльки низько. Я шукав вас по всьому свiту, але ви весь час вислизали вiд мене. Нарештi я наздогнав вас тут – на краю свiту, на краю вашоi смертi. Тепер ви в моiх руках, i я даю вам можливiсть, в якiй ви вiдмовили моему татковi. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.

Принц Сарадайн насупив брови i, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвенiло вiд ляпасу. Шляхтич кинувся вперед i схопив рукiв’я однiеi зi шпаг. Патер Браун також кинувся вперед i спробував запобiгти сутичцi. Проте скоро вiн збагнув, що його присутнiсть лише погiршуе становище. Сарадайн належав до французьких масонiв i був затятим атеiстом. Втручання священика лише пiдiгрiвало його запал. Що ж до молодика, то його нiхто не змiг би зупинити.

Цей юнак iз карими очима й обличчям Буонапарте був твердiшим за будь-якого пуританина, вiн був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорi всiх часiв. Вiн був людиною кам’яного вiку, нi, кам’яною людиною.

Залишалося одне – кликати всiх домашнiх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут вiн, однак, дiзнався, що пан Пол з власноi волi вiдпустив усiх слуг на берег. Одна лиш похнюплена панi Ентонi вешталася, як привид, по довгих кiмнатах. Однак тiеi митi, коли вона звернула до нього свое мертво-блiде обличчя, священик нарештi розгадав одну iз загадок дзеркального палацу.

Великi карi очi Антонеллi були так схожi на великi карi очi панi Ентонi, що половина таемницi вiдкрилася слузi Божому, немов в осяяннi.

– Ваш син тут, – сказав вiн без довгих слiв. – Або вiн, або принц загинуть. Де пан Пол?

– Вiн бiля причалу, – вiдповiла вона тихо. – Вiн… вiн… кличе по допомогу.

– Панi Ентонi, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрiбницi.

Мiй приятель пiшов на човнi вниз за течiею. Човен вашого сина охороняють його веслярi. Залишаеться лише один човник. Навiщо вiн пановi Половi?

– Свята Марiя! Звiдки менi знати? – промовила вона i впала на вкриту циновками пiдлогу.

Священик поклав ii на тапчан, хлюпнув iй в обличчя води, гукнув слуг i кинувся на пристань. Але човник був уже на серединi рiчки, i старий Пол гнав його вгору за течiею з силою, що здавалася неймовiрною для його рокiв.