Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Однак слухалися i йшли вони, як автомати. Крейвен тримав у правiй руцi сокирку, а лiвою рукою обмацував у кишенi потрiбний папiр. Фламбо прихопив по дорозi рискаль. Патер Браун узяв маленьку книжку, з якоi вийняли iм’я Боже.

На кладовище провадила звивиста коротка стежка. Проте в такий вiтер вона здавалася крутою та довгою. Подорожнiх зустрiчали все новi сосни, що хилилися в один i той самий бiк, i уклiн iхнiй здавався безглуздим, немов це вiдбувалося на безлюднiй планетi. Сiрувато-синiй лiс оглушала пронизлива пiсня вiтру, сповнена язичницькоi печалi.

В гомонi гiлок чувся стогiн загиблих божеств, якi давно заблукали в цьому безглуздому лiсi i нiяк не знайдуть шлях на небо.

– Розумiете, – тихо, але спокiйно сказав патер Браун, – шотландцi до Шотландii були цiкавими людьми. Власне, вони i зараз кумеднi. Але до початку iсторii вони, мабуть, i справдi поклонялися демонам. Тому, – незлобиво додав вiн: – вони так хутко прийняли пуританську теологiю.

– Друже мiй, – вигукнув Фламбо, гнiвно обернувшись до нього, – про яку нiсенiтницю ви теревените?

– Друже мiй, – так само серйозно вiдповiв патер Браун, – у справжнiх релiгiй е одна неодмiнна риса: речовиннiсть i вагомiсть.

Самi бачите, поклонiння нечистому – справжня релiгiя.

Вони пiднялися на розпатлану верхiвку пагорба, одну з небагатьох галявин серед ревучого лiсу. Дрiт на дерев’яних палях спiвав пiд вiтром, сповiщаючи прибульцiв про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко пiдбiг до могили. Фламбо встромив у землю лопату i оперся на неi, хоча вiтер хитав i тряс обох детективiв, як стрясав вiн дрiт i сосни.

В ногах могили рiс срiбно-сизий реп’ях. Коли вiтер зривав iз нього колючу кульку, Крейвен вiдскакував, наче то була куля.

Фламбо встромив рискаль у свистячу траву i далi, в мокру землю. Потiм зупинився, спершись на нього, як на костур.

– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дiзнатися iстину. Чого боiтеся?

– Боюся ii дiзнатися, – вiдповiв Фламбо.

Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:

– Нi, чому вiн так ховався? Що за витiвки? Може, вiн прокажений?

– Гадаю, щось гiрше, – сказав Фламбо.

– Що ж гiрше за проказу? – спитав слiдчий.

– Навiть уявити не можу, – вiдповiв Фламбо.

Вiтер вiднiс важкi сiрi хмари, що обклали пагорби, мов дим, i вiдкрив погляду сiрi долини, освiтленi слабким зоряним свiтлом, коли Фламбо оголив нарештi кришку грубоi труни i почистив ii вiд землi.