Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Друже мiй, – з похмурою iронiею зауважив Фламбо, – будьте обережнi зi мною. Не забувайте, що я ще нещодавно був злочинцем. Перевага в тому, що всю iсторiю вигадував я сам i розiгрував якнайшвидше. Для сищика я нетерплячий. Я француз, i чекати не для мене. Все життя я, на добро чи зло, дiяв миттево. Вибирав поединок на наступний ранок, негайно платив за рахунком, навiть до зубного лiкаря…

Люлька впала на гравiй дорiжки i розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копiю кретина.

– Боже, який же я дурень! – торочив вiн.

 – Господи, який дурень!

І почав смiятися трохи деренчливим смiхом.

– Дантист! – сказав вiн. – Шiсть годин я мучився подумки, i все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзi моi, ми провели нiч у пеклi, але зараз зiйшло сонце, спiвають птахи, i сяйво зубного лiкаря осяюе свiт.

– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!

Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танцi навколо свiтлоi галявини та закричав жалiбно, як дитина:

– Ой, та дайте менi побути дурним! Ви не знаете, як я мучився.

А тепер збагнув, що справжнього грiха в цiй справi немае. Тiльки невинне божевiлля, це ж не страшно.

Вiн обернувся навколо осi, потiм серйозно глянув на своiх супутникiв.

– Це не злочин, – сказав вiн. – Це iсторiя про дивну, спотворену чеснiсть. Мабуть, ми зустрiли едину людину на свiтi, котра не взяла нiчого, крiм того, що iй належить. Вiн проявив ту дику життеву послiдовнiсть, якiй поклоняеться його народ.

Старий вiршик про Гленгайлiв – не тiльки метафора, а й правда:

Як зелений сiк cтарих дерев

П’е червоне золото Огiлвi.

Вiн розповiдае не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зiбрали багато золотого начиння i золотих вiзерункiв. Вони були скупi, схибленi на цьому металi. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Дiаманти без перснiв, свiчки без свiчникiв, стрижнi без олiвцiв; цiпок без головки; годинниковi механiзми без годинникiв, мабуть, маленьких.

І як не дико це звучить, молитовники без iменi Бога, бо його викладали з чистого золота.

Сад став яскравiшим, трава – зеленiшою, коли прозвучала немислима iстина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.

– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодii нi за що не залишили б таку таемницю. Вони взяли б i тютюн, i стрижнi, i колiщатка. Але тут був чоловiк iз дивною совiстю, та все ж iз совiстю.