Украдене щастя (збірник)

Мов слабий в гарячцi

Якусь безумну почувае розкiш

У власних ранах ритись, так i Каiн

Не мiг вiд того виду вiдiрватись,

Що все нутро його бентежив, в серцi

Клубами пiднiмав кипучу злiсть,

Розпуку й жаль. Здавалося йому,

Що пiвдушi в нiм гнiвно рветься прiч,

А пiв без пам’ятi, мов нетля в жар,

Летить туди, до брам хрустальних раю.

Аж ось потало сонце, i нараз,

Немов собака, спущена з припону,

Наскочила на землю пiтьма чорна,

І вид чудовий щез в далекiй далi,

В знесиллi Каiн на пiсок упав,

Щоб нiч пробути.

Його не страшив: божее клеймо,

Наложене на нього, гнало геть

Вiд нього всяку твар, усяку смерть,

Та гнало геть i сон, i супокiй.

Всю нiч, мов риба в сiтi, на пiску

Холодному вiн кидався i бився.

А як на сходi сонце запалало

І озирнуло степ – в пiску найшло

Глибокий видолинок, де спав Каiн.

А вiн уже вiддавна був в дорозi —

Ішов на захiд. Щось тягло його

Туди, хоч учорашнiй вид чудовий

Скривала сива мгла, що залягла

Густою лавою пiввидокруга.

Чого йому туди? Вiн сам не знав.

Нiчого там не ждав, не надiявсь,

А все ж iшов. Так журавель, почувши,

Що ген за морем, в пiвнiчнiй краiнi,

Весна зблизилась, – розпускае крила

І, пiсню дзвонячи, летить туди,

За сотнi миль, не дбаючи на бурi,

На морськi вали й хитрощi стрiльцiв.

Весь день у млi бродив вiн, наче в морi.

Аж вечором розвiялась вона,

І на хвилину заходяче сонце

Вказало знов вчорашнiй вид чудовий:

Хрустальнi стiни, золотii башти, —

Та так далеко в фантастичнiй далi,

Що, бачилось, до неба вдвое ближче.

Та що йому та даль? Хоч крок людський

І як дрiбний, вiн перемiрить ним

Весь круг землi, дiйде й до краю свiту,

Коли мета яка там е йому.

Вiд смерти брата стiльки, стiльки лiт

Блукав вiн без мети, ганявсь, мов звiр

Сполоханий, щоб сам перед собою

Сховатись, – аж ось перший раз мета

Йому заблисла! Дух його стомлений

На нiй спочити може! Хай i так,

Що се спочивок на тернах, на гранi,

Та все ж спочивок, вiддих, забуття!

І, перебувши нiч в пустинi, знов

В дорогу рушив.

А вид чудовий райських стiн усе

Йому являвся хоч на хвилю-другу,

Дразнив його спокiйним своiм блиском

Та разом i манив до себе; щось

Було, немов обiцянка таемна,

В тiм блиску золото-рожевiм.

Скупо

Пустиня-мачуха його кормила

Корiнням, медом диких пчiл, поiла

Солоною та затхлою водою.