Украдене щастя (збірник)

Не раз серед тишi тiеi раптом

Туман пiску, мов велетень, здiймесь

Сивавим стовпом аж пiд саме небо

І, крутячись, по ровенi пройдесь,

Мов цар, – i враз простреться знов на землю,

Мов привид, щезне,

Сонця вiз огнистий

Хилився вже додолу. Без хмаринки

Все небо жеврiло, немов казан,

В котрий води забув налить хазяiн.

А втiм ген-ген, на сукрайку самiм,

Де неба звiд з пустинею зливався,

Обое пурпуром ярким облитi

Пiд захiд сонця, – видвиглося щось

Високе, рiвне, мов хрусталь блискуче.

Чи то рiка, що ледом вся замерзла,

Могучою рукою сторцом там

Поставлена поперек краевиду?

Чи, може, то гра свiтла, жарт пустинi,

Що фантастичним видом вдаль манить?

Похиле сонце золотом ярким

Обсипало горiшнiй край стiни,

Їi зубчастi виступи i башти,

Що, мов iгли, тонуть в лазурi неба.

А вниз, мов пурпуровий водопад,

Спадав вечiрнiй сутiнок i звiльна

Тонув у темрявi, що низ встеляла.

І був сей вид для вандрiвця нiмого

Мов грiм небесний i мов трус землi:

Вiн став, мов вкопаний, поблiд, мов труп,

І очi, мов два яструби шпаркii,

Послав туди, в далеку даль горючу.

Ох, вид сей добре знаний був йому!

Не раз наявi та у снах важких

Йому являвся! Каiн затремтiв,

І гострий бiль прошиб його нутро,

Ненависть дика блиснула в очах,

А на устах безкровних, що зцiпились,

Замерло недошептане прокляття.

«То рай! Гнiздо утраченого щастя,

Що, наче сон, майнуло i пропало!

То джерело безбережного горя,

Що так пристало до людського роду,

Мов власна шкура пристае до тiла,

Що, поки жив, не вирвешся iз неi!

Проклятий будь ти, привиде зрадливий,

Що лиш ятриш моi пекучi рани,

А не даеш нi полекшi, нi смерти!

Проклятий будь i ти, i хвиля та,

Коли тебе насаджено, коли

Мiй батько перший раз тебе побачив!

В iм’я всiх мук людських, усеi туги,

Усiх безцiльних змагань будь проклятий!»

Зцiпивши зуби, вiдвернувся Каiн,

Щоб геть iти, – та враз якийсь глибокий,

Безмiрний сум обняв його: почув

Себе таким слабим, самим на свiтi.

Таким нещасним, як iще нiколи.

Схиливши голову, закрив лице

Руками i стояв отак на мiсцi,

Кривавим свiтлом вечора облитий,

А тiнь його довжезна потяглась

Ген-ген степом i в сумерку тонула.

І забажалося йому ще раз

Поглянути на захiд. Мимоволi

Полинув зiр його туди, все тiло

Туди звернулось. Та завзята воля

Ще раз перемогла той порив, руки

Закрили очi, та по хвилi знов

Безсильнi впали.