Украдене щастя (збірник)

Як прийшла таемно,

Так i щезала, i в пустиню йшла,

Чуттям угадуючи тi стежки,

Куди блукав ii нещасний брат.

Була мов нитка срiбна, що в’язала

Самотнього, запеклого з життям

Людей. Теплом, що жеврiлось в ii

Жiночiм серцi, силувалась грiти

Убiйцi душу.

Та дарма! Мов риба,

Що б’есь об остру кригу, аж сама

В нiй зцiпенiе, так вона весь вiк

З сил вибивалась, мов лучина та

Горiла й власним нищилась огнем.

Раз в темних пралiсах вони в скалистiй

Печерi ночували. Втомлена,

Вона заснула, голову поклавши

На камiнь.

І сiв побiля нього, в полум’я

Втопивши очi. Фантастичнi сцени

І явища раз по раз виринали

З огнистих язикiв, i, ловлячи

iх поглядом, немов здрiмався Каiн, —

Сну тихого, правдивого давно,

Давно не знали вже його повiки!

А як настало рано, Каiн дармо

Чекав, коли вона з постелi встане,

У дикiй тиквi принесе води,

Плодiв нарве, корiння назбирае

І меду на снiдання. Сонце вже

Пiдхопилось високо, зазирнуло

Промiнням скiсним у нутро печери —

Тодi до неi наблизився Каiн

І зараз же пiзнав, що сталось з нею.

Ах, раз лишень в життi вiн бачив смерть,

Та той один раз вистарчив повiк,

Щоб розпiзнати смерть у всякiм видi.

А тут вона явилась так невинна,

Та сумирна, та радiсна! Лице,

Недавно ще поморщене грижею

І втомою, тепер мов просiяло,

Вiдмолодiло. Та сама любов,

Що за життя, й тепер на нiм свiтилась, —

Та щезла туга i тривожнi думи,

Немов все те, к чому душа ii

Неслась i рвалась за життя, було

Осягнене тепер.

Вид смерти разом

Немов пiдтяв його всю волю й силу.

Нi болю вiн не чув, нi жалю в серцi,

А лиш безсилля, повне отупiння.

Вiн сiв над трупом i весь день, всю нiч

Сидiв недвижно. А на другий день

Вiн знявсь, сухого листя наносив

В печеру, трупа вкривши ним зовсiм,

Потiм з гори камiння навалив

І мучився весь день, кривавив руки,

Аж завалив, забив ним вхiд печери.

Вiдтак омив кривавi руки в рiчцi —

Так, як тодi, по смертi брата! – й звiльна,

Не оглядаючись, не вiдiтхнувши,

Шшов в пустиню.

Де? Куди? Пощо?

Про се давно не думав вiн. Що й думать?

Куди б не йшов вiн, де б не завернув,

Усюди сум однакий, самота

Однака i однаке горе люте!

Минувся лiс. Хрустить пiсок пустинi

Пiд поступом важким. Там шакал вие

В розсiлинi, орел у небi крикне,

Сверщок самотнiй мiж пiском цвiркоче,

А там тиша довкола, мов в могилi.