Украдене щастя (збірник)

]

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утiшаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —

Не мовчи!

Говори, коли серце твое пiдiймаеться

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слiв твоiх розумних жахаеться

Слямазарнiсть, бездарнiсть стара,

Хоч би ушам глухим, до нiмоi гори, —

Говори!

ПРИЄМНИЙ ВИД

Приемний вид, коли бурхливе море

Пiсля хуртовини втишаеться,

Коли пiсля важких сльотливих хмар

Лазурем небо чистее пишаеться,

Коли вiйна нелюдяна кривава

На мир перемiняеться,

І ворожнеча мiж двома людьми лукава

Щирою приязню устороняеться.

Смерть Каiна[112 - Каiн – старший, первородний син Адама i Єви, землероб, який убив свого молодшого брата Авеля, оскiльки Бог вiддавав перевагу його жертвоприношенням, i, таким чином, став першим убивцею серед людей, за що був засуджений на довiчнi блукання.]

Поема

Убивши брата, Каiн много лiт

Блукав по свiтi.

Його гонило щось iз краю в край.

І був весь свiт ненависний йому,

Ненависна земля, i море, й раннiй

Пожар небес, i тихозора нiч.

Ненависнi були йому всi люди:

Бо в кождому лицi людському бачив

Криваве, сине Авеля[113 - Авель – другий син Адама i Єви, молодший брат Каiна, перший пастух, невинно убитий праведник.] лице —

То в передсмертних судрогах, то знов

З застиглим виразом страшного болю,

Докору й передсмертноi тривоги.

Ненависна була йому i та,

Котру колись любив вiн бiльш вiтця,

І матерi, i бiльш всього на свiтi, —

Його сестра i жiнка враз[114 - …Його сестра i жiнка враз… – дружина Каiна, його рiдна сестра (iм’я ii невiдоме), що народила йому сина Єноха (Еноха). Його iменем Каiн назвав мiсто, яке сам заснував.], нелюба

За те, що iй iм’я було – людина,

Що Авелевi були в неi очi,

І голос Авелiв, i серце щире, —

За те, що так його любила вiрно,

Що, хоч сама невинна й чиста серцем,

Не вагувалася для нього все

Покинути, з проклятим подiлити

Його прокляту долю.

Наче тiнь,

Вона ходила з ним. Із уст ii

Нiколи Каiн не почув докору,

Хоч вид ii, i голос, i любов

Були йому найтяжчим, ненастанним

Докором. Інколи, як лютий бiль

Осилював його, вiн, мов безумний,

Гнав геть ii вiд себе – i, послушна,

Вона щезала, тихим, скорбним гостем

Являлась мiж людей, дiтей, онукiв,

Та не надовго.