Украдене щастя (збірник)

Оскiльки Ікар надто наблизився до сонця, вiск розтопився i юнак загинув, упавши в море. У переносному значеннi Ікар – уособлення мрiй, високих i смiливих поривань людського духу, а його трагiчна доля – символ iхньоi нездiйсненности. Будьмо!Уперше опублiковано у вид.: З великого часу: Военний лiтературно-науковий збiрник. – Львiв, 1916. – С. 48.] судьба не налякае його.

* * *

Нi, аморети, менi за погоничiв ви вже нездалi:

Надто ви, хлопцi, палкi, надто в iздi нетривкi.

Надто бурливi у вас поривання: раз блискiв, пожежi,

А за хвилину вам бур, громiв i трусу давай.

Надто, голубчики, ви патетичнi, заслiпленi трохи

В своему власному «я». Се не до ладу менi.

Я вже старий мореплав, як смакують тi громи i бурi,

Знаю докладно! Нехай робить собi iх Зевес!

Досвiдний нурок iз мене: що в власному «я» там таiться

На болотистому днi – знаю, голубчики, й се!

Черепи стовчених мрiй, кiстяки неоправданих планiв,

Зломки дрiбних пожадань, трупи обманних надiй.

Ах, а крiм того, гидкi слимаки самолюбства, медузи

Зависти, хроби гризот, кефалоподи пiдлот.

Нi, аморети, не вас за погоничiв взять я бажаю:

Сонце, погоду люблю, яснiсть i радiсний смiх.

Хай уже лучче дiдусь, смiхотворець отой бородатий,

Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.

Нам нi пощо поспiшать – не втече вiд нас чорна могила;

Нам нiкого проклинать, нам нiкому докорять.

Пристрастi в нас уляглись, скороспiлки iлюзiй обпали,

З ран, що життя завдало, ще хiба шрами болять.

Та з життьовоi борнi ми не вийшли калiками: серце

Не вiдучилось любить, iскри не згасли в очах.

Нумо ж, дiдусю! Хапай за тi поводи, з променю тканi,

На романтичнiм вiзку в край реалiзму майнем!

Сонцем маевим нехай наше слово заблисне, заграе,

Жаль наш маевим дощем хай на лани капотить.

Наша любов, мов маева погода, хай грiе-голубить,

Гнiв наш хай буде мов грiм, що лиш мiязми вбива,

Але ненависть гонiм i зневiру далеко вiд себе!

Бiль наш i сумнiв на смiх, слiзьми облитий, змiнiм.

БУДЬМО!

Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,

Що на велике дiло спромоглися,

Але не трупами тих завалидорог,

Що в боротьбi безцiльнiй знемоглися!

ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ[111 - Юзичинська Софiя (Зоня, Зося) – студентка Львiвського унiверситету, товаришка доньки І. Франка Анни, що пiклувалася про хворого письменника в останнi роки його життя. Закiнчивши курси сестер-жалiбниць, пiд час І Свiтовоi вiйни вона пiшла добровольцем на фронт.