Украдене щастя (збірник)

А на межi двох велетнiв таких —

Пустинi i стiни – вiн, Каiн, сам,

Слабий, дрiбненький, як ота комашка!

Та нi, комашка ще щаслива! В неi

Є крила, iй пiднятись можна вгору,

На верх стiни, заглянути у рай,

В ту первiсну, щасливу вiтчину!

Комашцi пiдлiй можна! А йому,

Царю всiх творiв, дiдичевi раю,

Йому не можна!

І в нiмiй розпуцi

Вiн головою бив о ту стiну,

Бив кулаками, гриз зубами, поки,

Знесилений, не впав, неначе труп.

Три днi отак вiн бився. Крик його,

Мов звiра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустинi.

Вiн намагавсь молитись, але з уст

Його гордii, богохульнi речi

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далi втихомиривсь i сказав:

«Нехай i так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моiх руках. Я стратив

Дiдицтво раю. Хай i так! Не мiсце

Менi в йому. Та за весь бiль безмiрний,

За всi тi муки без кiнця, що знiс я

Й зносити буду, доки тiльки буду, —

Одного лиш бажаю я, о Боже!

Дозволь лиш раз iще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути у рай!

Хоч оком скинути на се дiдицтво,

Котре на вiки вiчнi я утратив!

Лиш раз поглянути! Лиш миг потiхи!

А там нехай iдуть всi муки й кари,

Якi судилися менi!»

Отак,

Простягши к небу руки, вiн молився,

Та з неба вiдповiдi не було.

Лиш сонце сипало промiнням ясним,

І каня десь в лазурi проквиляла,

Та шакал вив в пустинi.

«Нi, дарма! —

Промовив Каiн. – Голос мiй проклятий

До Бога не доходить.

Що небо не вiдповiда менi!

Колись було iнакше, та пропало!

Нехай i так. Та ось що я зроблю!

Є прецiнь вихiд десь у тiй стiнi,

Куди прогнав Бог батька мого з раю.

Там, кажуть, ангел з огняним мечем

Стоiть на вартi. Що ж, нехай стоiть!

Нехай уб’е мене, менi байдуже.

Не вб’е – то впаду перед ним на землю,

І доти в поросi, немов черв’як,

Там витись буду i молитись буду,

Кричати буду i ридати буду,

Аж доки просьби не сповнить моеi».

І сквапно, нетерпливо рушив в путь

Поуз стiни. Вiн думав: вхiд десь близько.

Та день минув, i чорна нiч минула,

Ще день, ще нiч, i ще, i ще, i ще —

Стiна тяглась мов в безконечну даль

І з пiвдня сонце крила перед ним,

А входу як не видно, так не видно.

Та Каiн вже не пiддававсь розпуцi,

Не кляв, не рвався. Чув вiн, як зневiр’я,

Мов та гiена, здалека кружило

Вкруг нього й дух морозило йому.