Украдене щастя (збірник)

Та вiн усеi сили добував

І гнав сю темну змору геть вiд себе,

І йшов, i йшов.

Аж разом – вид новий:

Серед пустинi височенна, остра

Гора. Облитий свiтлом сонця, шпиль

Купаеться в небесному блакитi

І шоломом iскриться ледяним,

Аж слiпить очi. Нижче голi скали

Пошарпанi стирчать, неначе зуби

Грiзного звiра, що пожерти хоче

На небi сонце. Нижче полонини

Сiро-зеленi, а ще нижче лiс —

Могучий, дикий бiр тоне в туманi.

Спинився Каiн. Рiй нових думок

Сей вид в душi його збудив.

«Мабуть, —

Подумав вiн, – не годен я дiйти

До райських брам i око в око стати

Супроти ангела, з ним говорить!

Мабуть, для мене замурована

Ся брама. Добре! Я просить не буду,

А сам вiзьму сю ласку. Ось гора,

Вершком своiм запевно таки вища,

Нiж ся стiна. Пiду на той вершок

І вiдтам рай побачу, заспокою

Тоту жадобу, що в душi кипить!»

І, не роздумуючи довго, рушив

В нову дорогу. Весь той труд, що досi

Зазнав вiн, був нiчим супроти сеi

Вандрiвки.

Зiбрала всi завади й перешкоди,

Щоб зупинить його: потоки бистрi,

Лiси непроходимi, темнi звори,

Яри бездоннi i холоднi мряки.

Лиш звiльна, важко дишучи, увесь

Облитий потом, пробирався Каiн

Все вище вгору. Чим палкiше рвались

Його бажання вверх, тим тяжчою

Була його дорога, немiчнiшим

Все тiло, бiльший сум лягав на душу.

В пiвсумерку бродив вiн день за днем;

Вiдвiчний лiс шумiв над ним тужливо,

Або стогнав, i плакав, i ревiв,

Вiтрами битий.

Кермуючись, блудив по ньому Каiн

І дерся все туди, де найстрiмкiшi

Здвигались стiни. Ось скiнчився лiс,

Та не скiнчилась Каiнова мука.

Його зустрiли низькi та розлогi

Повзучi корчi косодеревини

Та ялiвцiв колючих. Мов з води

В огонь попав вiн: колючки густi

Що крок йому впивалися у тiло,

Корiння, мов гадюки, нiг чiплялось

І сонце холодно свiтило з неба,

Немов з наругою згори глядiло

На сю безплодну муку.

Але Каiн

Не зупинивсь.

В магiчнiм блиску перед ним яснiв,

Манив його! Хоч весь пiдпливший кров’ю,

Посiчений, пошпиганий, подертий.

Вiн перебув i ту страшну дорогу,

І легше вiдiтхнув на полонинi.

Край джерела, що в зворi журкотiло,

Упав вiн, вiдпочив, потiм обмив

Все тiло у його водi погожiй.

Тут й папороть солодкая росла

На обривi скальному; накопав

Їi корiння i, ополоскавши

В водi, поiв, а решту про запас

Сховав.