Украдене щастя (збірник)

Отак перепочивши день,

Пустився далi. Ховзаються ноги

По мху твердiм, натужуються жили,

Повiтря ллесь у знемощiлу грудь,

Мов олово холодне, огнянii

Колеса крутяться перед очима,

І вiтер чимраз дужчий, холоднiший

Проймае. Наче муравель, повзе

Угору Каiн, ба, ще й муравлю

Завидуе: йому байдуже вiтер,

Байдуже обриви стрiмкi й ховзькi,

Байдуже втома!

Ось убога, сiра

Минулась зелень – всюди голi скали,

Мертвi, грiзнi. Життя тут нi слiду,

Лиш вiтер свище та орел часом

Скиглить та шарпае свою добичу.

Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.

Тут смерть на кождiм кроцi розставляе

Сто вартових, захланних на добичу:

І дощ, i снiг, i вiтер, сонця блиск,

Орли й камiння – все тут з нею в змовi.

Аж ось одного дня – вже вечорiло,

Як Каiн став на самому вершку —

Скелет нужденний, ранами покритий,

Продроглий весь i ледве що живий.

Останнiх сил добувши, став на голiм

Ледi. Куйовдили вiтри могучi

Його волосся, рвали драну одiж,

І кров морозили у жилах.

Не чув нiчого, весь остаток сили,

Всю душу вiн зосередив в очах

І очi тi послав у даль безмiрну,

Туди, де в пурпуровому промiннi

Купавсь величний, ясний «город божий».

І що ж побачив в ньому?

Пусто скрiзь,

Лиш дерева самотнi сумовито

Шепочуть листям та квiтки чудовi

Хитаються на стеблах. А крiм них,

Анi душi живоi, анi звука.

Та нi! Посеред раю, на майданi

Два дерева найвищi, найпишнiшi.

О, Каiн добре знав тi дерева

Із оповiдань батька! Се направо —

То дерево життя: небесний грiм

Вершок його розтрiскав, розколов

Весь пень його до самоi землi,

Та не убив його живоi сили!

Воно росте, пускае гiлля вшир,

Пускае пасиння нове довкола!

А те налiво – дерево знання

Добра i зла.

А на гiлках його багато плоду

Понависало. Плiд той так блищить,

Манить, яснiе, душу рве до себе!

Та ось повiяв вiтер, i, мов град,

Посипались плоди отi на землю

І всi вiдразу попелом розсiлись,

Огнем розприсли, розлились смолою!

І бачить Каiн далi: в млi рожевiй

Щось зароiлось легке, прозiрчасте,

Мов комашня.

Се тисячi людей i мiлiони,

Мов пил, вiтрами звiяний, кружаться,

І тягнуть, тягнуть походом безмiрним.

І всi круг дерева знання товпляться,

Всi рвуться, топчуться, падуть, встають

І шарпаються вгору, щоб захопить

Хоч плiд один, хоч кисличку одну

Із дерева знання.