Украдене щастя (збірник)

Потоки крови

І море слiз значать iх путь – дарма!

Що хтось укусить того плоду, тому

Вiн попелом розсиплеться в устах,

Огнем пекучим бухне. А вкусивши

Отого плоду, кождий ще лютiший

Стае, озвiрюеться на весь свiт,

Мордуе, рiже та куе в кайдани,

Валить i ломить те, що другий ставив,

Палить, руйнуе – просто божевiльнi!

А дерево життя стоiть та тужить:

Нiхто не рвесь до нього! На йому

Плодiв немного, з виду не блискучих,

Захованих мiж листям та тернами,

Тож i не ласиться нiхто на них.

А як часом, вiдбившись вiд юрби,

До нього хто навернесь, покуштуе

Плодiв чудових i почне гукати

На других, щоб iшли туди, – то, мов

Ворони, кидаються всi на нього,

І б’ють, i рвуть, i мучать, i калiчать

Його, мов за найтяжчую провину.

Аж ось два звiрi на майданi стали.

Один пiд деревом знання засiв,

Величний, нерухомий i суворий,

З лицем жiночим дивноi краси

І з тiлом льва. Мов нетлi до огню,

Так люди-привиди роем безмiрним

Його обсiли, мов про щось питають.

Глибоку тугу i пекельну муку

В iх лицях видно, тiнi iх тремтять,

І очi й душi висять на устах Почвари.

Ся ж мовчить i не змигне

Очима. Знов роi людей товпляться

До дерева знання, i б’ються, рвуться

За плiд його, iдять – i знов вертають

До звiра, та спокою не знаходять,

Мов листя те осiнне, гнане й бите

Грiзними, супротивними вiтрами.

А другий звiр пiд деревом життя

Засiв: з крилами лилика, з хвостом,

Як пава, з кiгтями орла, iз тiлом

Хамелеона i з жалом змii.

Що хвиля вiн мiнився i метався,

Манив до себе всiх i всiх вiдводив

Вiд дерева життя. А хто в ньому

Поклав усю надiю i за ним

Наслiпо бiг, той розбивавсь о камiнь,

В тернах, ярах глибоких опинявся.

І пiднiмались руки, кидались

Прокляття – не на звiра-ошуканця,

А все на дерево життя. «Воно

Химера, ошуканство i брехня!» —

Такий лунав важкий в повiтрi гомiн.

Глядiв на вид сей Каiн, i немов

Ножем по серцю рiзало його.

Йому здавалось, що весь бiль, всi муки,

Всi розчаровання тих мiлiонiв

В його душi бушують, серце в нiм

Клiщами тиснуть, торгають нутро.

І вiн закрив лице свое руками

І скрикнув: «Ох, досить, досить, о Боже!

Не хочу бiльш глядiти на сей вид!»

В тiй хвилi сонце потонуло, пiтьма

Лягла на землю i закрила рай.

Та бiль в душi у Каiна остався,

Несвiтський, гострий бiль. Вiн застогнав

І на стулену площу ледовую,

Мов труп, звалився.