Украдене щастя (збірник)

Холод ледовий

Збудив його. Вже серед неба сонце

Яснiло мляво, холодно всмiхалось,

Мов зраджена, ошукана надiя.

Де вчора рай виднiвсь, стояла нинi

Пiднебною стiною мряка бiла,

Немов заслона. Каiн не жалiв

За райським видом; вiн один лиш чув

У серцi голос: «Геть вiдсiля! Геть!»

І наче злодiй, що, в чужу комору

Закравшись, замiсть скарбу дорогого

Розпечене залiзо в руку вхопив, —

Так Каiн вниз спiшив з верха снiжного.

Важкii думи, мов над стервом круки,

Носилися i крякали над ним.

І думав вiн: «Так от чим Бог дурив

Вiтця, мене i всiх людей! Бо ж певно,

Що без його знання i волi се

Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвое

Життя й знання i ворогiв заклятих

Із них зробив? Чи ж не його се дiло?

Тодi, коли осiбно в раi вiн

Отi два дерева садив, заким ще

Создав Адама – вже прокляв його,

Вже назначив весь рiд його на муку,

На вiчне горе! Бо коли знання

Є враг життя, то пощо ж нам бажання

Знання? Чом ми не камiнь, не ростина?

Коли хотiв, щоб ми не куштували

Плодiв знання, пощо ж садив те древо

І тим плодам таку додав приману?

Коли хотiв, щоб ми живi були,

Чому ж спершу нам не казав поiсти

Плодiв iз дерева життя?»

Мов чайка,

Що скиглить над дiтьми, понад багном

Лiтаючи, о трощу б’е грудьми,

То знов до сонця вивернесь в лету,

І все кричить, i б’еться, й колесить, —

Отак i Каiнова дума-скрута

В тiм безконечнику металась, билась

Без виходу.

Вiн спочивав, холодним потом злитий.

І, зажмуривши очi, знов побачив

Той райський вид, i на нову дорогу

Думки його зiйшли.

«Що се – знання?

Чи справдi ж так життю воно вороже?

Здаеться, так! Оте знання нещасне

У моiм серцi розбудило лютiсть

На брата, вбiйцею мене зробило —

За те, що вiн, не думавши, попросту,

Мене нагнуть хотiв у ту саму

Дитячу простоту, з котроi дух мiй

Давно вже вийшов. Те знання куди ж

Веде потомкiв моiх? Звiрiв, птицю

й себе мордують, землю сплюндрували,

Шукаючи, кого б i що б убити.

Усякий камiнь острий та твердий

Для них на нiж, на спис, стрiлу придався;

У оленя на те ж зривають роги,

У звiра зуби. Жiнка говорила,

Що винайшли якесь таке камiння,

Котре в огнi розтоплюесь, мов вiск,

І вивчились робити з нього стрiли,

Ножi i списи, твердшi i острiшi,

Нiж з кременю. От де веде знання!

Кров, рани, смерть – його найпершi дари.