Украдене щастя (збірник)

«Так плачте, дiти! Се наш предок Каiн,

Проклятий Богом за убiйство брата

І семикрат проклятий ще за те,

Що наблизивсь до нашоi оселi

І смерть приняв iз моiх рук! Та смерть

На нас прокляття Боже навела

І пiмсту на дiтей i внукiв ваших!

Тож плачте, дiти! Плачте над собою!

А сього трупа, се прокляте тiло,

Не доторкаючись, похоронiть,

Щоб свiту Божого вiн не поганив,

Щоби на нього сонце не глядiло,

Щоб звiр, його наiвшись, не сказився

І птиця, наклювавшись, не здихала!

Зносiть камiння i, немов собаку,

Прикиньте ним його, пiском засипте

І обсадiть тернами! Най повiк

Прокляте буде мiсце, де полiг вiн!»

І кинулась громада з диким криком

І стогоном прикидувать камiнням

Мерця.

Вколисане до сну, простягши руки,

З лицем спокiйним, ясним, на котрому,

Здавалось, i по смертi тлiла ще

Несказана утiха i любов.

Та швидко купою камiння труп

Покрився; кинений iзблизька камiнь

Розбив всю чашку, сплющив до землi,

Похоронив навiки пiд собою.

Похорон

Поема

І

Велика зала свiтлом вся залита.

Горять лампи й ряснii жирандолi,

І повiнь iскор, наче стежка бита,

У дзеркалах великих ллеться долi.

Там на галерii музика грае,

Гримить, то плаче, мов дитина в полi.

Посеред зали стiл довжезний сяе

Вiд срiбла, скла й точеного кришталю,

І довгий ряд букетiв роздiляе,

Мов скиба iз смарагдiв i коралю,

Вподовж його снiжисто-бiле поле.

Вельможне панство заповнило залю:

Блиск туалет аж слiпить око кволе;

Горять алмази, чути шелест шовку,

А блиск очей красунь аж серце коле.

Мов п’яний, зiр блукае: тут головку

Чудову схопить, там лице марсове,

Там снiжно-бiлу шийку. Без умовку

Розмова ллеться, клекотить чудове

Гудiння, де сотки шумних привiтань,

Солодкi шепти, срiбний смiх, перлове

Признання, град уриваних запитань

Мiшаеться, витворюе вражiння

Живоi маси, де з турбот i скитань

Втишаеться душа, щеза сумлiння,

Все одиничне тае, пропадае,

Живе лиш тлум, гуртове сотворiння.

Ось панство звiльна при столi сiдае.

Довжезний ряд – по черзi, чорнi фраки

Й цвiтистi строi. Тихо доглядае

Порядку служба; думав би, що таки

Сам з себе кождий там сiв, де належить

За честь, лiта й службовii вiдзнаки.

Почався бенкет.