Украдене щастя (збірник)

О, коби було слово мое,

Мов дзвiн, що заснути вночi не дае

І геть градовi жене хмари!

Щоб страх розiгнало ще свiжий отсей

І пристрасти бiльма зняло нам з очей,

Прогнало минувшини мари!

Вже ж певно, що скаже громада, те й я

Робитиму, хоч би розвага моя

В тiм бачила злочин i згубу, —

Тож я пiднiмаю свiй голос отсе:

Вважайте, панове, на все, а над все

На нашу батькiвщину любу!»

Музики грiм. Лиш дехто кине бравом.

Панове кривляться. В громадi тiй

Не в тонi якось бути лiбералом.

Барон, свое сказавши, сiв як стiй.

Вiн змучився, зопрiв, розчервонiвся,

Мовби пробiг через рiзковий стрiй.

Князь задзвонив, i шум успокоiвся,

І промовлять пiднявся генерал,

Що в бою чести й сорому наiвся.

Старий рубака. Бойовий сигнал

Для нього був, мов для коня острога,

Але стратегii нi в зуб не знав.

У небезпецi знав лиш шаблю й Бога,

Страх смерти був зовсiм йому чужим.

«Честь або смерть! Все простая дорога!»

Се був девiз його.

Побiди без найбiльшого зусилля

Не знав, дипломатичних крутанин

Ненавидiв. Бiй був йому весiлля,

Найвища проба мужеських чеснот. —

Життя й людей цiнив вiн лиш вiдсiля.

Почав, вином прополоскавши рот.

VIII

«Коли по битвi коло Саламiни[129 - Битва коло Саламiни – морська битва грекiв iз персами, що вiдбулася у вереснi 480 р. до Р. Х. в Егейському морi, у вузькiй протоцi бiля м. Саламiна, i завершилася перемогою 310 грецьких кораблiв пiд проводом спартанця Еврiбiяда (за планом Фемiстокла) над переважними силами перського флоту.

Щасливi греки почали шукати,

Хто з них найбiльше заслуживсь Елладi,

Кому би першу надгороду дати,

То по глибокiй, мудрiй застановi

Рiшили: кождий так боровся смiло,

Таким палав чуттям патрiотичним,

Всю силу й душу клав у спiльне дiло,

Що надгороди першоi нiкому

Народ признать не може й не бажае.

Бо надгороди тоi справедливо

Сам себе кождий гiдним уважае.

От так i в нашiм тiм остатнiм бою,

Коли вже ворог бив без застанови

Не в армiю, не в вежi, анi в мури,

А в нашого iсновання основи,

Коли здавалось, що на нас повстали

Не люди, але всi живла природи,

Земля, повiтря, i вода, i скали,

Що вже остатнiй нам кiнець приходить, —

В тiм бою кождий з нас стояв так твердо

І сили й ум сплiтав в одно огниво, —

Що надгороду дать комусь одному

Було б несправедливо й неможливо.