Украдене щастя (збірник)

грецький Карейський (резиденцiя чернечого управлiння Афону – Протатон), Лавра Св. Афанасiя (Х ст.), сербський – Хiландар (ХІІ ст.), болгарський – Зограф (ХІ—ХІІІ ст.), грузинський – Іверський (Х ст.), росiйський монастир св. Пантелеймона (1169 р.) та iн.].

Спить? Та нi! Природа-мати

ненастанно тут працюе,

ненастанно строiть, бавить

ту пестiечку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих

гранiтовi сiрi скали

гордо, просто вгору пнуться —

стiни, колоси, стовпи, —

там внизу музика дика

не вгавае на хвилину,

б’ються хвилi о камiння,

бризка пiни срiбний вал.

А вверху хребти гiрськii,

вiковим покритi лiсом,

вiчну, тиху пiсню грають

у задумi без кiнця.

Та, проте, гора дрiмае;

день i нiч пливе над нею

мов рожева легка хмара,

крику, гомону не чуть.

Хоч повзуть тут скрiзь по горах

стежечки, немов гадюки,

то, проте, не оживляе

iх розмова, спiв, нi смiх.

Хоч розсипанi по горах,

по лiсах, ярах i скелях,

по полянах пречудових

i оселi, i хатки, —

то, проте, тиша глибока

заляга на тих оселях,

i лежить печать мовчання

на сотках старечих уст.

Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,

сiрий одяг, хiд повiльний,

i худi, понурi лиця,

непритомний, сонний вид.

Тричi лиш на день по горах

пролунае голос дзвонiв,

мов проквилить над горою

стадо дивних лебедят.

Плачуть жалiбно тi дзвони,

мов нарiкання, докори

на людей, що замертвили

пречудовий сей куток.

Що гнiздо думок високих,

школу поривiв геройських,

пристань для орлiв змiнили

на сумну тюрму для душ.

II

На Афонi дзвони дзвонять

у недiлю по вечiрнi;

починае Прот великий,

окликаесь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,

загудiв Ксеропотаму,

там Зографу, далi Павлю,

розгудiвся Іверон[146 - …починае Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Іверон… – Прот, Ватопед, Есфiгмену, Ксеропотаму, Зотографу, Павлю, Іверон – назвиафонських монастирiв.

Покотилися по горах

тi ридання металевi,

окликаесь кожда скеля,

кождий яр i кождий скит.

І вторують iм зiтхання,

i худi хрестяться руки,

i несеться тихий шепiт:

«Cо святими упокой!»

Тi ридання металевi —

знак, що хтось розстався з свiтом, —

тут нiкого не тривожать:

се щоденна новина.