Украдене щастя (збірник)

Лiрика цiеi найдовершенiшоi Франковоi збiрки – квiнтесенцiя екзистенцiйного досвiду поета-мислителя, кристалiзацiя його етичноi, естетичноi та iсторiософськоi концепцiй. «Semper tiro» немовби вивершуе величний поетичний свiт письменника дорогоцiнним каменем-«брильянтом» щироi гуманности, що «пливе з криницi чистоi любови».

У поетичному космосi Франка, одначе, крiм «сузiр’я Лiри» (достоту «тисячострунного» оркестру лiричних вiршiв, циклiв i збiрок), яскраво сяе ще й велична «Плеяда» поем найрiзноманiшоi тематики, емоцiйноi тональности й творчоi генези – соцiяльно-побутових («Панськi жарти», бiльшiсть «Жидiвських мелодiй» та частина «Галицьких образкiв», низка незавершених творiв – «Нове життя», «Лiсова iдилiя» та iн.

), казково-легендарних («Лис Микита», «Абу-Касимовi капцi», «Коваль Бассiм», «Бiдний Генрiх», «Істар», «Сатнi i Табубу», «Поема про бiлу сорочку» й iн.), iсторичних («На Святоюрськiй горi», «Ор i Сирчан» («Євшан-зiлля», «Кончакова слава»), сатиричних («Ботокуди», «Вандрiвка русина з бiдою», той-таки «Лис Микита» тощо). Та найпомiтнiше мiсце серед рясного грона творiв цього жанру посiдають, мабуть, усе-таки чотири фiлософськi поеми: «Смерть Каiна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей» – «дiямантова корона» Франка-поета, вiнець цiлоi його велегранноi творчости. Саме завдяки цим архiтворам його iм’я стоiть в одному ряду з найбiльшими генiями людства – митцями-фiлософами Данте, Шекспiром, Мiльтоном, Гете, Байроном.

Ув основi складних сюжетних та проблемно-смислових колiзiй кожноi з цих поем лежить, назагал, едина екзистенцiйна протомодель, що концентруе в собi центральнi антиномii людського буття (життя, смерти й безсмертя): самотнiй пасiонарний герой (авторське символiчне alter ego), одержимий власною мiсiею, проте вiдторгнений од свого суспiльства, в межовiй ситуацii, в станi глибокоi екзистенцiйноi кризи, унаслiдок напружених духових пошукiв, через випробування вiдчуженням, самотнiстю, сумнiвами, зневiрою, резигнацiею, самобичуванням, внутрiшнiм роздвоенням i навiть зрадою, зазнае духового прозрiння i просвiтлення, вiдкидаючи спокуси i сумнiви та вiдкриваючи недовiдому досi високу iстину на порозi власноi смерти; переживае трагiчний катарсис, але, через нездоланний бар’ер мiж пророком i масою, вiдходить у вiчнiсть (гине / вливаеться в божественну сутнiсть), так i не осягнувши своеi мети, не вiднайшовши порозумiння зi своею громадою i не передавши iй здобутоi (нововiдкритоi) iстини.