Украдене щастя (збірник)

«В цiм героiчнiм напруженнi, в цiй перемозi над скорбним i маловiрним духом, над життевими обставинами i добою – i полягае та величнiсть Франка, в якiй тепер не сумнiваеться, здаеться, нiхто i яка не дозволить, хоч би як змiнились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров[15 - Зеров М. Цит. праця. – С. 491.]. Через три десятилiття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в iсторично i культурно здеформованих схiдньоевропейських, а в полiтично-колонiяльних безсуспiльних умовах нашоi Батькiвщини”] великою людиною став (й чим далi, тим бiльше ставатиме), то завдячувати це вiн мiг лише сам собi i виключно собi, заплативши за свою велич важкою цiною своеi страшноi бiографii, щоденною жертвою свого понадлюдського труду i щоденною боротьбою з оточенням, обставинами i самим собою.

Отже, сталевiй силi своеi волi та характеру – своеi винятковоi особистости. Бо особистiсть i е, власне, те, що найбiльше вражае i вражатиме в нiм. В його характерi i нетрадицiйнiй, майже неукраiнськiй волi саме сконцентрована його велич i тiеi величi таемниця»[16 - Маланюк Є. Франко як явище iнтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 118.].

Чи можемо повторити цi слова нинi, з перспективи ХХІ столiття? Навiщо нам Франко – сьогоднi? За що маемо його любити й шанувати?

Чи не найкращу вiдповiдь на це питання дав 1931 р. той, хто вважав себе «малим наслiдником» Франковим – ще один генiяльний рiзьбяр слова i духа, Василь Стефаник: «За його унiверсалiзм, за його божеську працьовитiсть i за його велику, скаляну гiднiсть людську, якоi вiн мусив боронити перед своiми тодiшнiми земляками»[17 - Стефаник В.

До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., пiдгот. текстiв, примiт. i словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статтi В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345], – ось за що Франко вартий вдячноi пам’ятi нащадкiв.

Його творчiсть – вiддзеркалення унiверсальних свiтових обрiiв, результат шляхетноi духовоi працi й вияв високоi «щиролюдськоi» гiдности – це унiкальний художнiй документ драматичноi (i багато в чому трагiчноi) iсторii духа, великого в своiх злетах i падiннях, радощах i стражданнях, сподiваннях i розчаруваннях, воскресiннях i похоронах.

Духа, мандрiвцi якого не буде кiнця – всупереч фатальнiй обмеженостi земного iснування. Тому Франкове слово – «пролог, не епiлог», iз якого ще довго нам починатися.