Украдене щастя (збірник)

Як смiючись ти вбивала

Чистую любов мою,

Чи ти знала, що вбиваеш

Все, чим в свiтi я жию?

Чи ти знала, що руйнуеш

Щастя власного пiдклад,

Те, чого життя так мало

Звикло всякому вдiлять?

Чи ти знала, що небавом,

От мов раз махнуть пером,

Ти не раз заплачеш гiрко

За потоптаним добром?

* * *

Я не жалуюсь на тебе, доле!

Добре ти вела мене, мов мати.

Та ж де хлiб родити мае поле,

Мусить плуг квiтки з корiнням рвати.

Важко плуг скрипить у чорнiй скибi,

І квiтки зiтхають у сконанню…

Серце рвесь, уста нiмi, мов риби,

І душа вглубляесь в люту рану.

А ти йдеш з сiвнею й тихо сiеш

В чорнi скиби й незарослi рани

Нове сiм’я, новii надii,

І вдихаеш дух життя рум’яний.

ЕПІЛОГ

Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,

Розвiйтесь, як тихе зiтхання!

Незгоенi рани, невтишенi жалi,

Завмерлее в серцi кохання.

В зiв’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнае, який я чуття скарб багатий

В тi вбогii вiршi вкладаю?

Тi скарби найкращi душi молодоi

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустрiч недолi

Пiду я сумними стежками.

Із циклу «Другий жмуток»

1895

* * *

Полудне.

Широкее поле безлюдне.

Довкола для ока й для вуха

Нi духа!

Нi слiду людей не видать…

Лиш трави, мов море хвилясте,

Зелене, барвисте, квiтчасте,

І сверщики в травах трiщать.

Без впину

За рiчкою геть у долину,

І геть аж до синiх тих гiр

Мiй зiр

Летить i в тишi потопае,

У пахощах дух спочивае, —

У душу тепла доливае

Простiр.

Втiм – цить!

Яке ж то тихеньке ридання

В повiтрi, мов тужне зiтхання,

Тремтить?

Чи се мое власнее горе?

Чи серце стрепалося хоре?

Ах, нi! Се здалека десь тiльки

Доноситься голос сопiлки.

І ось

На голос той серце мое потяглось,

В тiм раю без краю воно заридало

Без слiв.

Тебе, моя зоре, воно спогадало

І стиха до строю сопiлки

Поплив iз народним до спiлки

Мiй спiв.

* * *

Зелений явiр, зелений явiр,

Ще зеленiша ива;

Ой мiж усiми дiвчатоньками

Лиш одна менi мила.

Червона рожа, червона рожа

Над усi квiти гожа;

Не бачу рожi, не бачу рожi,

Лиш ii личка гожi.

Золотi зорi в небеснiм морi

Моргають серед ночi,

Та над всi зорi внизу i вгорi —

Їi чорнii очi.

Голоснi дзвони, срiбнii тони,

Слух у них потопае,

Та ii голос – пшеничний колос,

Аж за серце хапае.