Полліанна дорослішає

Та й тепер, ясна рiч, я частенько це роблю, як ось про батька, i таке iнше. Ось також сьогоднi я уявляла собi батька за кафедрою в церквi. То коли ми пiдемо?

— «Пiдемо»?

— Я маю на увазi, до церкви.

— Нi, Поллiанно, я не пiду... Тобто, я б радше не пiшла... Мiсiс Керю прокашлялась i спробувала пояснити, що вона взагалi нiколи не ходить до церкви. Тобто майже нiколи. Але, дивлячись у щасливi очi Поллiанни на довiрливому щирому личку, вона не спромоглась закiнчити фразу.

— Я так думаю, десь чверть на одинадцяту.

.. якщо пiдемо, — проказала вона майже роздратовано. — Це тут, дуже близько...

Отак сталося, що мiсiс Керю того сонячного вересневого ранку зайняла родинне мiсце Керю в елегантнiй ошатнiй церквi, до якоi вона ходила ще дiвчинкою i яку досi перiодично пiдтримувала фiнансово.

Поллiанну недiльна вiдправа сповнила радiстю i захватом. Чарiвний спiв церковного хору, опалесцентне свiтло з вiтражних вiкон, пiднесений голос проповiдника i побожне шепотiння молитов у натовпi справили на дiвчинку таке враження, що вона якийсь час не могла вимовити нi слова.

Вже повертаючись додому, вона нарештi захоплено вiдiтхнула:

— Ох, мiсiс Керю, я саме думаю, яка я щаслива, що ми можемо жити день по дню, а не всi днi одразу!

Мiсiс Керю насупилась i рiзко глянула на дiвчинку. Мiсiс Керю не схильна була слухати проповiдi. Їй достатньо було вже того, що вона змушена була вислухати вiд проповiдника з кафедри, i вона сердито сказала собi, що не бажае чути те саме вдруге вiд дитини. Бiльше того, оця теорiя «жити день по дню» становила особисту доктрину Делли.

Чи ж не Делла повторювала вiчно: «Рут, треба жити хвилина по хвилинi, а упродовж хвилини людина може витримати все, що завгодно!»

— Он як? — сухо вiдгукнулась мiсiс Керю.

— Так. Ви тiльки подумайте: якби я мала прожити одночасно вчора, сьогоднi i завтра... — зiтхнула Поллiанна. — Це ж стiльки надзвичайно чудових речей! А так у мене було вчора, зараз я живу сьогоднiшнiм днем, а ще у мене е завтра, на яке я тiльки чекаю, i ще наступна недiля.

По щиростi, мiсiс Керю, якби це не була недiля, i не оця тиха вуличка, я б кинулась кружляти i кричати, i верещати. Просто не витерпiла б! Але оскiльки сьогоднi таки недiля, я мушу потерпiти, доки дiйду додому, i там уже заспiваю гiмн. Найрадiснiший гiмн, який я знаю. А знаете, який гiмн найрадiснiший? Знаете, мiсiс Керю?

— Нi, я б так не сказала, — стиха вiдповiла мiсiс Керю з таким виглядом, наче вона намагаеться знайти щось давно загублене.