Полліанна дорослішає

— А якби взятися до якоiсь роботи? Благочиннiсть... Мiсiс Керю роздратовано махнула рукою.

— Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я вiддала достатньо грошей на благочиннiсть. Може, навiть, надмiру. Я не вiрю в зубожiння населення.

— Люба, якби ти присвятила себе якiй-небудь справi, — обережно наполягала Делла, — якби зацiкавилася чим-небудь, це допомогло б тобi, змiнило твое життя, i тодi...

— Делло, серденько, припиняй! — перервала ii уперта старша сестра. — Я люблю тебе i рада, що ти завiтала, однак я терпiти не можу повчань.

Тобi пiшла на користь роль рятiвного янгола — ти подаеш людям склянку води, перебинтовуеш розбитi голови. Можливо, тобi це допомагае забути Джемi; а менi б не допомогло. Я б тiльки ще бiльше згадувала про нього, думала б, чи е кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову... До того ж, спiлкування з людьми такого штибу було б менi неприемним як таке.

— А ти вже пробувала?

— Ще чого! Звiсно, нi!

В голосi мiсiс Керю пролунали нотки презирливого обурення.

— То звiдки така впевненiсть, коли навiть спроби не було? — пiдводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. — Менi час iти, люба. Маю ще зустрiтися з дiвчатами на Пiвденному вокзалi. Наш потяг рушае о пiв на першу.

— Пробач, якщо змусила тебе гнiватись, — додала вона, цiлуючи сестру на прощання.

— Делло, я не гнiваюсь на тебе, — зiтхнула мiсiс Керю. — Та якби ж ти могла зрозумiти мене!

За якусь мить Делла Ветербi, проминувши мовчазнi похмурi коридори, вийшла на вулицю.

Їi вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ганок сестриного будинку. Де й подiлася бадьорiсть, жвавiсть, радiсть життя. Молода жiнка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона рiзко пiдвела голову i глибоко зiтхнула.

«Я в тому будинку не витримала б навiть одного тижня, — подумала вона здригнувшись. — Не думаю, що навiть Поллiанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому.

Єдине щастя вона б знайшла хiба що в тому, що не мае потреби там мешкати».

Безпiдставнiсть такоi зневiри у здiбностях Поллiанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторiй, вона дiзналась про щось таке, що змусило ii вже наступного дня мчати за вiсiмдесят кiлометрiв назад, у Бостон.

Як i передбачала, вона знайшла мiсiс Керю у такому точнiсiнько станi, наче вона ii взагалi не полишала.