Полліанна дорослішає

О пiв на десяту доктор увiйшов до кiмнати своеi дружини. Його втомлене обличчя осяяла радiсть при виглядi коханоi, але тут-таки в очах промайнуло занепокоення.

— Поллi, кохана, в чiм рiч? — стурбовано запитав чоловiк.

Дружина сумно посмiхнулась у вiдповiдь.

— Рiч у листi. Однак я не сподiвалася, що ти одразу помiтиш це з мого вигляду.

— То не треба було прибирати такого вигляду, — всмiхнувся вiн у вiдповiдь. — А що в листi?

Мiсiс Чилтон якусь мить вагалася, тодi взяла лист, що лежав поруч з нею.

— Я тобi його прочитаю, –запропонувала вона.

— Лист вiд Делли Ветербi з санаторiю доктора Еймса.

— Згода. Починай! –простягнувся чоловiк на диванчику, поруч з жiнчиним крiслом.

Жiнка почала не одразу. Спершу вона пiдвелась i накрила чоловiка сiрою шаллю з домотканоi вовни. Минуло близько року вiд дня шлюбу мiсiс Чилтон. Їй самiй виповнилося сорок два. І, здаеться, за короткий час iхнього шлюбного життя вона намагалась вилити на чоловiка весь невитрачений запас жiночоi турботливостi й нiжностi, що накопичувався впродовж двадцяти рокiв ii самотини.

Зi свого боку, доктор, який одружився у сорок п’ять i у якого за плечима теж були тiльки самотнiсть i брак любовi, аж нiяк не заперечував проти «концентрованоi» нiжностi. Інша рiч — вiн намагався приймати ii вдячно, але без надмiрного пiднесення. Доктор вiдкрив для себе, що Поллi ще не цiлковито звикла до свого замiжнього становища i одразу впадала в панiку i намагалася стримати «недоречну» турботливiсть i «безглузду» нiжнiсть, якщо вияви ii почуттiв ставали надмiру очевидними. Тож чоловiк обмежився тим, що злегка поплескав ii долоню, яка розгладжувала на ньому вовняну шаль.

Жiнка влаштувалась поруч i почала вголос читати листа.

«Моя люба мiсiс Чилтон! — писала Делла Ветербi. — Шiсть разiв я починала писати вам листа i шiсть разiв подерла його. Тож вирiшила не починати бiльше, а одразу викласти вам, що менi треба. Менi потрiбна Поллiанна. Це можливо?

Ми познайомилися з Вами i Вашим чоловiком у березнi, коли ви приiхали по Поллiанну, щоб забрати ii додому, але я думаю, що Ви мене навряд чи пам’ятаете.

Я попрошу доктора Еймса (який мене знае дуже добре) написати Вашому чоловiковi, щоб Ви змогли без жодних побоювань довiрити нам (я сподiваюсь на це) свою славну племiнницю.

Наскiльки я розумiю, Ви поiхали б iз чоловiком у Нiмеччину, якби мали на кого залишити Поллiанну. Тому я наважуюсь запропонувати Вам залишити ii у нас. Бiльше того, люба мiсiс Чилтон, я благаю Вас про це.