Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Чоловiк бiг, поки мiг бачити ii здалеку, але коли нiч опустилася на землю, Аврелiя зникла з очей. Бiдний Люцефуга зупинився серед темного лiсу i розгубився, не знаючи, в який бiк податися. Ходив усю нiч, i лiс, здавалося, не мав кiнця. Змордований, вiн сiв пiд деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дiдка. Важкий смуток лiг йому на серцi:

– Де ж Аврелiя? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зiтхав, i сльози полилися з очей.

Так i блукав вiн без сну круглу нiч по лiсу.

Аж уранцi Люцефуга повернувся до жiнчиного села. Скрiзь порожньо. Немае Аврелii. Послав людей усюди, щоб довiдалися про неi. Посланцi повернулися без жодних новин. Розлетiлася чутка по всiй околицi, що Люцефугова дружина полетiла з вiтром. Однi спiвчували йому, iншi, почувши таке диво, душилися вiд смiху.

Вiн не виходив з будинку, все мiркував, що робити. Одного разу сидiв самотнiй у кiмнати: сiрий сумерк i мовчання були йому друзями. Тут забiгае лакей i повiдомляе, що приiхав якийсь посланець з листом.

Люцефуга прочитав листа i закам’янiв. Аврелiя жива, але любов до чоловiка вона втратила назавжди. Пише, що ii повiтряна подорож закiнчилася за п’ятдесят верст вiд дому, i живе вона тепер у маетку давнього свого приятеля i повертатися до чоловiка не думае. І тому вона подае на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.

Люцефуга втратив дружину, маеток i всi надii; приятелi i знайомi, побачивши його бiдним, погорджували ним i глумилися з нього.

Минуло декiлька рокiв. Про Люцефугу нiхто нiчого конкретного не чув. Згадували тiльки його весiлля i розлучення. Згодом пiшла чутка, що живе вiн на цьому свiтi без усiлякоi мети, зненавидiвши все пiд небом, проклинае нинiшнiй день i не вiрить у майбутне.

За якийсь час кожен, хто йшов коридором езуiтського колегiуму в Полоцьку, чув голос Дiдка:

– О! Люцефуга! Люцефуга!

Почувши це, школярi i вчителi смiялися, що Дерев’яний Дiдок ще пам’ятае Люцефугу.

Настала пiвнiч. Багато хто в монастирi езуiтiв ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорi, люди повиходили з келiй, щоб довiдатися, що там коiться, i бачать: стоiть бiля стiни в слабкiм мiсяцевiм свiтлi якесь страховище на безлiчi лапах. Наляканi, вони розбiглися i розповiли про це iншим.