Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Усе прикрiшим i прикрiшим було йому денне свiтло, вiн заплющував очi, спав цiлий день, а вночi зi своiми приятелями грав у карти, а тi спритно звiльняли його кишенi вiд грошей i поволi доводили Люцефугу до злиднiв. Вибрався вiн нарештi в свiт, у велике мiсто. Там швидко знайшов знайомства i став учащати на рiзнi забави, якi вабили молодь. Там бувала i панна Аврелiя, худа, тонка, блiда, порожня i легковажна, бо пiклувалася тiльки про те, щоб бути легкою, зграбною, майже безтiлесною i вiтром лiтати в салонах. Довгi безсоннi ночi ii минали на балах i гулянках.

Вставала вона з постелi, коли сонце хилилося до вечора.

Зустрiв Люцефуга ii на якомусь балi i узяв на око, понадто, що панна Аврелiя мала власне село i великi грошi. Маеток i грошi – речi, звичайно, потрiбнi. Одного разу на свiтанку повернувся вiн додому, закрив вiкна, але не мiг заснути: Аврелiя стояла в очах. О! Коли б вiн мав таку дружину, був би найщасливiшим з людей, вiчна любов i згода панували б мiж ними. А до того ж – маеток i грошi. І вiн вирiшив що б там не було повiдомити ii про свою любов i просити ii руки.

Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов i згода були мiж ними усю осiнь i зиму. Час весело летiв у театрах i на концертах, iздили на бали i самi приймали гостей. Вiн за своiм звичаем грав у карти до самого свiтанку, а вона чарувала молодь легкiстю в танцях, живим своiм характером i веселими розмовами.

Весною вони приiхали у село, щоб вечорами прогулюватися пiд ясним небом, вiдпочивати у затiнку лип i слухати солов’iного спiву.

Але, ах! Тiею весною спiткали Люцефугу найбiльшi страждання i луснули всi його надii.

Увечерi, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полi. Небо було погiдне, повiтря тихе. Прогулюючись недалеко вiд лiсу, розмовляли про своiх знайомих, а там i засперечалися. І коли Аврелiя, доводячи свого, все бiльше злилася, несподiвано зашумiв лiс‚ i вiтер засвистав над полем. Аврелiя – ця легка повiтряна iстота – наче пiр’iнка злетiла вгору i швидко, так що не можна було ii стримати, пiднiмалася все вище i вище.

І ось вже летить над березовим гаем, чоловiк дивиться на неi, заламуючи руки, i не знае, що йому робити.

Аврелiя летить разом з вiтром, немов легкий метелик. Люцефуга бiжить через поля, лiси i гори з надiею, що, може, вона затримаеться де-небудь на вершинi гори чи на високому деревi. Люди, що проiжджали неподалiк, поглядали на це зi здивуванням. Однi смiялися, другi спiвчували Люцефузi, але нiхто не мiг йому допомогти.