Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Вiн часто утiкав з колегii i волочився бозна-де, поки не вертався до хати. Батько цього учня був чоловiк небагатий i хотiв якщо не маетками, то принаймнi науками збагатити свою дитину. Вiн знову вiдвозив сина до школи, ба навiть наймав вартового, аби пильнував його. І той, бiдолаха, мусив студiювати пiд наглядом. Природа нагородила його здiбностями, i вiн мiг би бути найкращим учнем, але був першим тiльки в збитках.

В останнi днi липня в полоцьких школах починалися вакацii.

Школярi, перш нiж роз’iхатися по хатах, гуртом приходили поговорити з Дерев’яним Дiдком. Кожен запитував у нього про свое. Однi хотiли знати, що думають учителi про iхнi успiхи, iншi – чи переведуть iх пiсля вакацiй у вищий клас, чи нагородять iх книжкою з образками за успiхи в науках.

В гуртi цих учнiв був i той недбалий школяр.

– Скажи, Дiдику, – спитав вiн, – якi моi успiхи i чи переведуть мене в наступний клас?

Дiдок вiдiзвався сумним голосом, схожим до гуркоту з далекоi хмари:

– О! Люцефуга! Люцефуга! Ти як набридлий прусак, що ховаеться вiд денного свiтла пiд пiдлогою у темнiй щiлинi; засмучуючи батькiв i вчителiв, ти i не думаеш виправлятися.

Свiтло наук i чеснiсть – це провiдники на шляхах життя, без цього лiхтаря ти бродитимеш серед темряви i нiколи не допливеш до Порту Спокою душi i щастя.

Всi школярi, що стояли поруч, зi смiхом голосно повторювали: «Люцефуга! Люцефуга!» – i вiдтепер вiн не мав серед товаришiв iншого прiзвиська, окрiм того, яке отримав вiд Дерев’яного Дiдка.

Розгнiваний, вiн залишив своiх друзiв i, бiжачи темним монастирським коридором, бурмотiв собi:

– Порожня дерев’яна голова меле нiсенiтницi, обзивае дурними прiзвиськами, щоб тiльки посмiятися. О! Коли б я мав камiнь у кишенi, то одним махом розтрощив би його лису голову!

Як i ранiше, бавився вiн з приятелями, а коли йому нагадували пророцтво Дiдка i називали Люцефугою, говорив:

– Не науки дають чоловiку щастя, а фортуна; багато хто не прiв над книжками, а живе у розкошах.

Жити так, як хочеш, нiчого собi не забороняючи, – ось про що я мрiю.

Минуло чотири роки. Батьки його померли, i Люцефуга вилетiв у свiт, як метелик у пошуках утiх i веселощiв; вiн перелiтав з квiтки на квiтку, збираючи тiльки отруту; зустрiв багато схожих до себе люцефугiв i з радiстю побратався з ними.