Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Там з нiшi в стiнi зиркав, немов з вiконця, дерев’яний бюст фiлософа Сократа. Священик поклав жiнку-комаху на голову фiлософа i перед багатьма глядачами читав iй молитви i говорив проповiдi. Але що робилося з головою Сократа! Страх згадати! Вона в той час була схожа на запалену бомбу, кидалася сюди-туди; сполотнiли всi, хто близько стояв. Боячись, щоб вона не розкололася i не зробила шкоду присутнiм, священик безупину читав молитви i повчав про милiсть Божу i прихильнiсть до ближнього.

Щовечора вiдбувалися такi вiдправи для цiеi комахи.

І вона дивно виглядала з тою нещасливою Сократовою головою. Страх опановував кожного, хто тiльки минав цей коридор. Дерев’яний бюст, вiд якого ранiше чули стiльки порад мудрих i побожних, тепер кляв i лаяв, не розбираючи, геть усiх. Школярi боялися пiдiйти до Дерев’яного Дiдка, бо ж став уже вiн iм не доброзичливим учителем, а запеклим ворогом.

Цi науки i молитви тривали декiлька мiсяцiв. Нарештi потрапила iскра вiри i милосердя до серця тiеi жiнки-комахи, i дерев’яний бюст угомонився та полагiднiв.

І вже з вуст комахи злiтали слова, повнi страху Божого i милосердя до ближнього. З’явилася вона одного разу священику у привабливому виглядi, схожа на ангела – нiмб довкола чарiвного обличчя, сукня бiлiша вiд снiгу. Вона подякувала за молитви, науку i турботу заради неi i в млi ока зникла. Священик став на колiна перед вiвтарем i дякував небу за навернення i порятунок тiеi душi.

– Цiкаву рiч розповiв пан ротмiстр, – сказав господар. – Про таку пригоду з Дiдком, коли голова мудреця стала пристановищем бiдноi грiшницi, я ще не чув.

До пiзнього вечора говорили ми про минулi часи, про шкiльних товаришiв, про знайомих – живих i тих, що вже спочивають в могилах. В розмови нашi незмiнно заплiталися печаль i надiя. Нарештi пан ротмiстр узяв свою палицю i шапку та хотiв йти додому, але господар залишив його ночувати. Згасили вогонь, i я, геть натомлений пiшою мандрiвкою, мiцно заснув.

Наступного дня ввечерi, коли вся сiм’я знову зiбралася разом, господар запитав у пана ротмiстра, чи не пам’ятае вiн ще яку-небудь стару оповiдь про Дерев’яного Дiдка.

– Коли був я ще студентом у Полоцьку, – сказав пан ротмiстр, – я любив слухати рiзнi iсторii. Мiй господар довго служив при монастирях езуiтiв i часто розповiдав незвичайнi iсторii, якi сам чув вiд iнших. Це були пророцтва Дерев’яного Дiдка окремим школярам. Ось кiлька iсторiй.

Школяр Люцефуга

Колись в Полоцьку був надзвичайно лiнивий до навчання школяр.