Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Згодом всiм гуртом з запаленими свiчками вийшли вдруге, але страховище, заслiплене свiтлом, вже кудись зникло. Хоча ляскiт i шум як i ранiше одзивався в темному коридорi.

Усi сидiли в своiх келiях, тремтячи вiд страху, i до зорi не могли заснути.

Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн. Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.

З переляку вiн закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.

Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях. Багато хто, почувши якийсь неспокiй i страх, озирався i бачив страховище, яке вiдразу ж зникало. Звiдтодi учнi збиралися в один гурт, i нiхто вже не вiдважувався ночувати у келii наодинцi.

Але i вдень трапилася одна дивна пригода. Якийсь музика, що служив при езуiтському костелi, ранiше колись товаришував зi студентом Люцефугою. Цей музика був один у кiмнатi, коли годинник вибив полудень; вiн на флейтi розучував духовнi п’еси знаменитих композиторiв. Потiм склав ноти, став спинаю до вiкна i по пам’ятi грав варiацii, якi йому спадали на думку. І тут бачить, як з темного кутка з-пiд пiдлоги вилазить прусак, повзе на середину кiмнати, зупиняеться, починае надиматися i рости.

Згодом з-пiд чорноi шкаралупини з’являеться людська голова i страшними очима зиркае на музику. Музика пiзнае Люцефугу. Нажаханий, випустив з рук флейту, скочив вiд вiкна, а сонячний промiнь вистрiлив крiзь шибку на страховище, i воно вмить зникло. Музика вилетiв з кiмнати i, бiжачи коридором кричав:

– Люцефуга! Люцефуга!

Всi iз здивуванням дивилися на нього, розпитували, що з ним, але вiн, блiдий, як труп, мовчав i з диким виглядом озирався. Минуло немало часу, заки вiн отямився i розповiв про те страховище.

Ще кiлька ночей повторювалися цi жахи. Нарештi отець ректор наказав запалити в деяких мiсцях монастиря громничi свiчки, та так, щоб iх свiтло розливалося по коридорах. Таким чином повернувся спокiй, i Люцефуга бiльш не з’являвся.

Гордий фiлософ

Був колись у Полоцьку школяр, якого колеги i знайомi прозвали Фiлософом з тii причини, що найбiльший потяг мав саме до цього предмету.