Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Прийшов i дудар Охрiм, його посадили на лаву, вгостили горiлкою i вiн у доброму гуморi почав грати i спiвати, а що були там i дiвчата‚ то молодь взялася до танцю.

Пiд час тоi веселоi забави, без жодноi причини, глечик‚ що стояв високо на печi‚ упав i розбився посеред корчми, а пустi пляшки на столi засвистали так‚ мовби хтось усередину iм дмухав, i в кожному кутi щось гупало на пiдлогу.

– Вiд ваших танцiв цiла корчма трясеться‚ – одiзвалася Пракседа, збираючи по землi рiзнi дрiбнi речi, якi злетiли з шафи.

Раптом величезний кiт скочив з печi‚ усi завмерли‚ а кiт зник.

Дудар Охрiм перервав мовчання:

– Не бiйтеся, танцюйте, то панич, який тут бувае часто на гостинi‚ жартуе.

Пракседа зиркнула з гнiвом на Охрiма, щось шепнула тихенько ловчому i пiшла до маленького покою. Охрiм знову почав грати i спiвати, але Михась вибив йому дуду з рук зi словами:

– Справжнiй дудар – губи товстi‚ а голова пуста!

Розгнiваний дудар подивився на нього з погордою i вiдказав:

– А ти справжнiй панський лакей: сам низький‚ лоб слизький‚ нiс плаский – тiльки тарiлки й лизати!

Ловчий хотiв йому дати в писок, але Охрiм перехопив його руку, iншi гостi втрутилися‚ вiдвели Михася набiк‚ переконуючи‚ що дудар п’яний i бовкнув те‚ чого потiм буде шкодувати.

Але Пракседа погрожувала, що так йому не минеться, заплатить коли-небудь за зневагу ii доньки.

Дударя випровадили за дверi‚ господиню заспокоiли i забава продовжувалася.

Опiвночi виходили з корчми гостi‚ i кожен‚ iдучи дорогою‚ чув, що в густiм лiсi безперервно грае хтось на дудi, усi дивувалися, не розумiючи‚ що це означае i яким чином i з ким Охрiм забрiв до тiеi дикоi гущавини.

Нiч була тиха i погiдна, голос дуди вiдлунював по всiй околицi, у поблизьких селах дзявкання псiв не переривалося. Господарi виходили з хат i дивувалися‚ розмiрковуючи‚ що то або лiсовик запровадив дударя на манiвцi‚ або вiн сам заблукав у товариствi пiдпилих гуляк‚ якi забули‚ що завтра понедiлок i треба рано вставати на роботу.

На свiтанку хлопцi‚ що вартували коней, чуючи оту безконечну музику з лiсу, постановили пiти на звук дуди i побачити‚ що там дiеться.

Зайшли у соснину‚ а там на спорохнiлiй колодi сидить Охрiм i грае на дудi‚ не звертаючи на них жодноi уваги. Один його взяв за рамено:

– В iм’я Отця i Сина‚ – промовив‚ – що з тобою зробилося? Кому ти граеш цiлу нiч у лiсi?

Щойно це проказав‚ як дуда випала з рук Охрiма‚ а сам вiн мовби увесь задеревiв, обличчя почорнiло i слова проказати не мiг.