Князь Ігор

А зараз побажаемо княгинi Марii Василькiвнi доброго здравiя i многii лiта.

Всi встали. Гридниця здригнулася вiд крикiв, заколихалося полум’я свiчок.

– Многii лiта!

– Здоров’я князю i княгинi!

Побажання були цiлком щирi. Зголоднiлi бояри i гриднi вiдразу накинулися на смажену оленину, напоi, ведмежатину та свинину, а потiм почали прикладатися до холодцiв з курятини, яловичини та риби. Розчервонiлися лиця, посилився гамiр, хтось затягнув пiсню. Але на нього шикнули, мовляв, пам’ятай, за чиiм столом сидиш.

Кожному хотiлося привiтати княгиню, сказати приемне слово. Здравицi лунали то в одному кiнцi гридницi, то в другому.

Вiд князiвського столу раптом долинув тихий, мелодiйний передзвiн струн, а потiм до нього прилучився гарний, задушевний голос:

Ой то не буря соколiв занесла через поля широкii,

не зграi галок летять до Дону великого…

Всi замовкли.

Ждан витягнув шию – хто спiвае? І побачив – Славута.

Боярин Славута! Перед ним гуслi – гудуть, не вгавають, пальцi лiтають по струнах, як птахи, голова закинута назад, срiблястi кучерi обрамляють його високий лоб, а уста вiдкритi – iз них випливае не звук i не слово, а якась незвичайна, якась магiчна сила, що залiтае в душу, в самiсiньке серце i бере його в солодкий полон. Спiвець спiвав про похiд руських воiнiв на половцiв i про славну перемогу над ними… Давня, старовинна пiсня! Янова!

Всi слухали, затаiвши подих.

Уже затихли гуслi, вже розтанув пiд високою стелею голос, уже й сам спiвець опустив плечi, склав хрест-навхрест руки на столi, нiби вiдпочивав пiсля нескiнченно важкоi дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у нiй незбагненнi чари й нiмiють завороженi серця, i лише згодом вибухае одностайно i громово:

– Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

– А-а-а!..

Слухачi плескали в долонi, бряжчали срiбним посудом, грюкали мечами i, сповненi захоплення, вимагали вiд спiвця все нових i нових пiсень.

Князь Святослав обняв його за плечi, поцiлувавши в голову, промовив:

– Дякую, друже мiй, боярине мiй, князю серця мойого! Дякую долi, що подружила нас у дитинствi i провела, взявши за руки, через цiле життя! Я люблю твiй спiв, люблю пiснi славетного Яна[21 - Боян – це мiф, помилка перших перекладiв «Слова». Насправдi був Ян, Ян Вишатич. Див. примiтки в кiнцi книжки.