Князь Ігор

], якi ти так гарно спiваеш, а ще бiльше люблю твоi пiснi, бо рiвного тобi по голосу не було й не буде! Заспiвай менi, друже боярине, пiсню про мiсяця-князя, яку ти спiвав менi, гай-гай, сорок лiт тому!

– Князю мiй, – пiдвiвся Славута, – ти бачиш, я теж плачу, плачу вiд радостi, що i в шiстдесят лiт ми з тобою не втратили дитячоi i юнацькоi дружби, плачу вiд щастя, бо хiба це не щастя – бачити свого князя i свою княгиню в такi лiта щасливими i при здоров’i? Хiба це не щастя – бачити свого князя великим князем киiвським i мрiяти разом з ним про величне майбутне землi Руськоi, а не тiльки згадувати молодi лiта? Із задоволенням проспiваю я ту пiсню, яку склав тобi тодi, коли ти вперше зустрiв свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим мiсяцем.

Святослав сiв на свое мiсце мiж Марiею Василькiвною та князем Рюриком, а Славута вiдпив ковток сирiвцю, щоб промочити горло, i кинув пальцi на струни:

Ой мiсяцю-княже, чого зажурився,

чого засмутився?

Чи орда напала та полон забрала,

чи кiнь притомився,

чи кiнь притомився?

Орда не напала й полону не брала,

i кiнь не стомився, —

я в чистому полi, у чистому полi

з дiвчиною стрiвся,

з дiвчиною стрiвся…

Спiвали всi.

Спiвали про молодого мiсяця-князя, серце якого навiк полонила красна зоря-дiвчина, про його тугу за вiльним життям, про його молодi лiта, що безповоротно вiдлетiли бiлими лебедями за далекий небокрай… Спiвали всi.

Князь з княгинею сидiли в головi столу, як лебiдь з лебiдкою, i, обое сивi, мовчки дивилися одне на одного, i сльози блищали на iхнiх очах.

Я в чистому полi, у чистому полi

з дiвчиною стрiвся,

з дiвчиною стрiвся…

Спiвали всi. Та з-помiж багатьох голосiв вирiзнявся голос Славути. Рокотали гуслi пiд його пальцями, i чистий, мов кришталь, голос злiтав пiд стелю, дзвенiв там срiбним жайворонком.

Нарештi чари скiнчилися. Пiсня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомiсть гридниця знову здригнулася вiд грому голосiв, вигукiв захоплення, вiд тупоту нiг.

– Слава Яновi нашого часу!

– Слава спiвцевi Славутi!

А вiн сидiв, заплющивши очi, i ждав, коли вгамуеться цей шал. Вiн давно звик до таких нестримних проявiв людських почуттiв, бо краще, нiж будь-хто iнший, знав, яку-то велику силу мае пiсня, i музика, i слово.

– Хто ж насправдi Славута? – спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоiвся.