Князь Ігор

– Боярин, а з його слiв виходить, що смерд, у його хатi повно всiлякоi зброi та книг, а спiвае, мов соловейко! Знаеться з князями, а держиться, як простий чоловiк! Хто ж вiн насправдi?

Розiмлiлий вiд ситого князiвського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота i бороду i вирячив на Ждана своi випуклi очi.

– Справедливий чоловiк! Не одного смерда виручив вiд князiвськоi, боярськоi чи тiунiвськоi наруги, не за одного гридня заступився перед князем!

– Та хто ж вiн? Звiдки? Який його рiд? – допитувався Ждан.

– Розкажiть!

– Кажуть, вiн ще й волхв, ворожбит, – сказав Стоян i трiпнув бiлявим чубом. – І чаклувати вмiе, i кров замовляти, i вовком перекидаеться, якщо треба, i Дажбогу та Перуну поклоняеться.

– Ну, не патякай зайвого, сестринцю![22 - Сестринець – син сестри, племiнник.]– обiрвав молодика Кузьмище. – Мало що кажуть!

– Диму без полум’я не бувае, – не здавався розчервонiлий вiд хмiльного Стоян. – Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лiсу, серед непрохiдних болiт, куди затягли його до себе в науку лiсовики та русалки…

– Заткни вершу, Стояне, i не мели казна-чого! – обiрвав гридня Кузьмище.

– Коли хочете знати правду, то послухайте… Я достеменно знаю, як це було.

– Розкажи, Кузьмо, розкажи! – повернувся до нього Самуiл. – Хай молодь послухае…

– Ну, то гаразд. – Кузьмище навалився грудьми на стiл i повiв на слухачiв своiми чорними очищами. – Було це, мабуть, пiвсотнi лiт тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пiшов з вiйськом на половцiв, якi прорвалися аж за Десну, до Днiпра, i плюндрували там села i городки.

Почули про це половцi i поспiшили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрiтися з ворогом i вiдбити полон, вирiшив повертатися додому… Та ось у бору, неподалiк вiд Днiпра, гриднi почули дитячий плач. Туди – аж там двiйко дiток: дiвчинка, старша, i хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися – плачуть ще дужче.

– Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! – промовив князь.

– Де вашi батьки?

– Батьки там, – махнула кудись рукою дiвчинка. – Повбиванi лежать…

– А ви?

– Ми сховалися в лiсi… А всiх наших немае: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…

– Як же тебе звати, отроковице?

– Дариною.

– А малого?

– А мене Славутою, – пiдвiв на князя своi яснi оченята хлопчик.

Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут – загинуть…

– Зi мною поiдете? – спитав iх.