Князь Ігор

– До Чернiгова…

– Поiдемо, – смiливо вiдповiв Славута. – Якщо даси коней…

Так чада потрапили на княжий двiр. Поселили iх у бездiтноi князiвськоi кухарки, мовляв, хай привчаються до працi. І був би Славута дворовим чоловiком – кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому iнший шлях. Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги i налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Нiхто з слухачiв, – а слухали всi, хто сидiв поблизу, – i не поворухнувся.

Цiкаво розповiдае старий!.. Навiть Самуiл сидiв замислений.

– І цiею долею був наш князь Святослав, тодi малолiтнiй отрок, як i Славута, – повiв далi гридень. – А трапилося це так. Славута змалку любив спiвати i грати на сопiлцi, на бубнах та гуслях. Дiдусь його навчив. І показав, як сопiлки вирiзувати. От одного разу за валами, пiд горою, вирiзав малий гiлочку калини, сiв пiд кущем та й майструе дудку. І незчувся, як до нього пiдiйшов чорнявий хлопчина у гарному вбраннi – шовковiй сорочцi, оксамитових штанцях та в червоних чобiтках на срiбних пiдкiвках.

У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князiвськими майстрами лук, а за спиною тул[23 - Тул – сагайдак, тобто шкiряна сумка для стрiл.] зi стрiлами.

– Як тебе звати? – спитав хлопчик.

– Славутою.

– А мене Святославом… Що ти тут робиш?

– Сопiлку. Хiба не бачиш?

– І ти вмiеш грати?

– Умiю.

– Ану заграй!

Малий Славута закiнчив майструвати, приклав сопiлку до рота i заграв.

Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.

– Ану дай менi!

Славута простягнув дудку.

Княжич подув у неi, та почув лише невиразне шипiння.

– Але ж вона не грае!

– Бо треба вмiти.

– То навчи!

Славута показав, як треба складати, як дмухати, як i коли затуляти i вiдтуляти дiрочки. Княжич був тямущий хлопець i скоро почув, що i в нього щось виходить. Не пiсня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змiнювався, коли вiн закривав чи вiдкривав дiрочки.

Хлопчина зрадiв.

– Давай мiнятися! Я тобi лука – ти менi сопiлку!

Славута здвигнув плечима.

– Бери так. Я собi ще зроблю, коли захочу.

Та княжич був гордий.

– За так не хочу. Бери лука!

Той узяв. Оченята його заблищали, як i в княжича. Обидва хлопцi були задоволенi обмiном.

Але тут з кущiв раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Вiн був задиханий, переляканий.