Князь Ігор

Лице ii змарнiло, темнi очi погасли, пухкi, колись рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана i верхова iзда зовсiм вибили дiвчину iз сил.

Ждан iхав поруч i пiдтримував ii за стан.

– Потерпи ще трохи, люба, потерпи, – шепотiв. – Вже скоро… Ось-ось доберемося! А там Самуiл знайде знахаря чи знахарку…

Вiн страждав разом з нею. У неi болiла рука, у нього – серце.

Інодi дивно трапляеться з нами: раз чи двiчi зустрiнеш випадково людину, поговориш з нею – i прихилишся до неi чи полюбиш на все життя.

А особливо коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та ще коли цi зустрiчi такi незвичайнi… Отак i Любава несподiвано ввiйшла в Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i дорогою, що без неi Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по лiву руку Клов, вони виiхали на високе узгiр’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Днiпра пiднiмалося чисте вiдпочиле сонце. Над Киевом, що вiдкрився iм за широкою долиною, здiймалися в голубе небо веселi сизуватi дими.

Пiд кiнськими копитами лунко похрускував молодий льодок…

Нарештi Киiв. Знайома вузька вуличка. А ось i Самуiлова оселя.

На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. І аж сторопiв, уздрiвши Ждана i Любаву.

– Ви? Яким вiтром? От не ждав! Заiжджайте, заiжджайте, дорогi гостi! – Рум’яний пiсля теплоi хати, простоволосий, в кожушку наопашки, вiн щиро зрадiв iхньому приiздовi i на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: – Та на тобi лиця немае, дiвонько! Що сталося?

Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.

– Вона поранена, дядьку Самуiле. Їй потрiбен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цiлу нiч ми iхали сюди з Глiбова. Князь узяв його на щит i всiх вирубав…

– Князь Ігор? Усiх вирубав? З чого б то?

– Я потiм розповiм, дядьку Самуiле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш – ледве на ногах тримаеться…

– А так, а так, – заспiшив Самуiл i, гукнувши конюшого, звелiв доглянути за кiньми, а сам, як був напiвроздягнений, простоволосий, повiв приiжджих з двору.

– Ходiмо до Славути… Хай вiн подивиться.

Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв за столом i щось писав. Самуiл ще з порога сповiстив:

– Вуйку, порятуй цю дiвчину… Це Любава, з Глiбова… Я розповiдав тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.