Князь Ігор

Дивився на невеликий косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт – повiнь на Деснi, зеленi бори i темнi, ще безлистi гаi на видноколi, вузькi смужки озимини на полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба.

Як хотiлося йому туди – на волю! Дихнути п’янким повiтрям весни, босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя i руки золотому промiнню Дажбога…

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця.

І то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять вiд утоми ноги та не зарябiе в очах вiд яскравих кольорiв дня.

Одного разу – це було опiвднi – ось так стояв вiн бiля вiконця i дивився зi своеi темницi на бiлий свiт. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязi, в жовтих чобiтках, у бiлiй хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощатого ганку i зупинилася якраз посерединi видимоi з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи.

Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому поривовi, що охопив його зовсiм несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав:

– Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася.

Голос з-пiд землi злякав ii.

Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

– Я тут, княгине, в пiдземеллi! В порубi!

Княгиня з острахом наблизилась до вiконця. Нахилившись, запитала:

– Ти хто?

– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене!

Ярославна нiчого не вiдповiла на це i на якийсь час зникла з-перед Жданових очей.

Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси, i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напiвтемряви, особливо непроглядноi пiсля яскравого свiтла сонячного дня, потiм спитала:

– Хто мене кликав?

– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду.

– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

– То смерд Будило… За давнiх богiв страждае тут… За треби iм…

– Жахливо, – прошепотiла княгиня i повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

Коли гридень пiшов, наказала:

– Розповiдай, за вiщо тебе посаджено.

Тiльки щиру правду!

– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя едина надiя – то правда… Сподiваюся, вона розчулить твое серце, i ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповiдати.

І не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор i зупинився у дверях.