Князь Ігор

Чужа земля! Половецька! Скiльки люду з Русi – з Киева, Переяслава, Чернiгова, Путивля – поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут, у глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi мати й сестриця! А скiльки iх, безвiсних жiнок, дiвчат, чоловiкiв, дiдiв i дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дунаем i Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном i Волгою, а в iнший бiк, на пiвдень, – аж до Тмутороканi, аж до Обезiв! І не злiчити! Вiн добре пам’ятае, що в кожному половецькому родi полоненикiв було стiльки ж, скiльки i самих половцiв, а пiсля розбiйницьких нападiв на Русь – i бiльше.

І кожен з тих нещасних мрiяв про визволення, про повернення на рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому…

Потiм Ждановi думки шугнули в Киiв, у хоромину доброго благодiйника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворiе? А якщо видужала, то чим займаеться? Що поробляе?

Вiн задумався i не зразу помiтив, як з Голубого лiсу виiхав загiн вершникiв i попрямував до табору.

А коли помiтив, то враз скотився з дерева i почав будити сплячих:

– Вставайте! Вставайте! Гей, Самуiле, половцi наближаються!

Табiр миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю.

Самуiл вискочив на воза, глянув на вершникiв, що наближалися, пiдняв руки.

– Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми iхали сюди, щоб воювати зi степовиками, а для того, щоб торгувати з ними.

Тому зброю держiть напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половцi зупинилися на пригiрку.

– Хто ви? І куди путь держите? – спитав старший.

– Я купець Самуiл з Киева i держу путь на Тор, до стiйбища хана Кончака.

– Що везете?

– Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтаря, скла, а також полотна, мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда… Все, що вам потрiбно.

– Гм, i справдi все це нам потрiбно… А чому саме до Кончака, а не до Коб’яка, примiром?

– У мене тамга вiд Кончака.

– Покажи! – Половець пiд’iхав ближче. – Гм, справжня… І все ж таки ти поiдеш не до Кончака, а в стiйбище Коб’яка!

– Але ж… Хто ти такий, що наказуеш менi?

– Я хан Алак! – випростався той гордовито в сiдлi. – І ти не в землi урусiв, а в Половецькiй землi! І мусиш слухатися! Поiдеш до хана Коб’яка, а там – як уже вiн скаже…

Довелося пiдкоритися.

Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб’яка.