Князь Ігор

І Самуiл, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп смiття, як це бувае, коли орда стоiть на одному мiсцi довгий час, i стежки до рiчки не вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно: половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули десь з пiвдня, з пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для коней i худоби зараз усюди вдосталь......

Валка зупинилася недалеко вiд рiчки. Їi вiдразу оточила галаслива юрба.

Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi товари. Воiнам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих.

– Не покрадуть? – затурбувався Самуiл, вiдбираючи подарунки для Коб’яка.

– Немае пiдстав хвилюватися, – вiдповiв Алак. – Моi люди стерегтимуть… Ходiмо!

Вiн повiв Самуiла i Ждана до ханськоi юрти, що вiдрiзнялася вiд iнших розмiром i кольором, – вона була не темно-сiра, а бiла. Коло неi, на високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд з ним, на другiй тичцi, майорiла золотиста корогва iз зображенням змiя-дракона з трьома головами.

Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти – для ханських жон та дiтей, а ще далi – для обслуги.

Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi, вiдкинув полог.

У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий верх вривався жмут яскравого свiтла, що вихоплював з напiвтемряви барвистi килими на стiнах та на долiвцi.

Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на подушцi сидiв Коб’як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт, з вузькими чорними очима пiд важкими верхнiми повiками, у червоному шепкенi, пiдперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його i борода були голенi, а чорнi вуса, мов п’явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i по лiву руку вiд нього пiвколом сидiли хани. Перед ними на великiй бронзовiй мисi лежали недоiдки тушкованоi баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивiв кумис.

– Великий хане, я з роз’iздом натрапив на тому боцi Орелi на уруського купця Самуiла з валкою товару, – вклонившись, сказав Алак. – Вiн мав намiр iхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.

– Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуiл не пошкодуе, що завiтав до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi прикраси, i зброя, i одяг. А наше золото та срiбло нiчим не вiдрiзняеться вiд Кончакового, – i Коб’як широким жестом показав на цупкi подушки.