Князь Ігор

– Сiдай, Алаку! Сiдайте, уруси, будете бажаними гiстьми! – Вiн плеснув у долонi i, поки гостi всiдалися, наказав охоронцю: – Хай ще принесуть м’яса та кумису! – А коли той вийшов, глянув у вiчi Самуiловi. – Я слухаю тебе, урусе!

Самуiловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями половецькими, знав iхню пожадливiсть, хiть до подарункiв. Тому й розпочав з цього. Ждан розв’язав торбу, i Самуiл дiстав звiдти шмат сукна, кiлька разкiв янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений нiж у шкiряному чохлi – передав усе це по колу.

Хани захоплено цокали язиками.

– Тсе-тсе! Вай-уляй, якi гарнi подарунки, вай-уляй!

Коб’яковi очицi забiгали, радiсно заблищали.

– Бею Самуiле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поiдеш по моiх стiйбищах, i, я певен, твоi вози скоро стануть легкими, а кишенi наповняться половецьким золотом та срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у моiх володiннях. Смiливо можеш iхати, куди тобi забажаеться, – нiхто тебе i пальцем не зачепить!

– Дякую, хане, – вклонився Самуiл пiдводячись.

– Зачекай, Самуiле. Зараз принесуть кумис – вип’еш за мое здоров’я… Окрiм того, хочу поговорити з тобою.

– Прошу, хане. Запитуй – я вiдповiм на всi твоi запитання.

Коб’як наморщив лоба, а вузькi, гострi, мов списи, очицi пронизали купця наскрiзь.

– Скажи менi, Самуiле, що робиться в землi урусiв, – чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падiж скоту?

– Зима була люта, але скот уцiлiв, бо тримаемо його не в полi, а в хлiвах, i годуемо сiном та зерном, заготовленим улiтку.

Коб’як похитав головою.

– Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту… Це добре! Ми радi, що сусiди такi багатi. Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта… А скажи менi, Самуiле, чи не було в землi урусiв мору, пошестi якоi? Чи живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському Володимиру? Чи добре почувае себе Ярослав, князь чернiгiвський? А наш родич – князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся – то ж половецька князiвна! О! Пай-пай! І диво менi, що вiн поклав гнiв на родичiв своiх, на своякiв i погромив цiеi весни хана Туглiя…

Ця розмова насторожила Самуiла, i вiдповiдав вiн обережно:

– Я рiдко бачу князiв киiвських.