Сестра Керрі

– А давай пiдемо з тобою вдвох!

Мiннi замислилась на мить, – не через те, чи можна iй iти або чи хочеться – на це в неi вже була готова вiдповiдь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в iнший бiк.

– Пiдемо iншим разом, – вiдповiла вона ухильно.

Керрi одразу здогадалась, яка причина вiдмови.

– У мене е трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходiмо, Мiннi!

Мiннi похитала головою.

– А може, i вiн пiде з нами? – запропонувала Керрi.

– Нi, – заперечила Мiннi стиха i забрязкотiла тарiлками, щоб скiнчити розмову.

 – Вiн не пiде.

Хоча сестри не бачилися кiлька рокiв, за цей час у характерi Керрi розвинулись деякi новi риси. Вiд природи несмiлива, коли йшлося про ii благополуччя, особливо через те, що не почувала пiд собою мiцного грунту, вона палко прагнула радощiв i втiх. І ця риса була в нiй така сильна, що робила ii вдачу непохитною. Отож вона наполягала далi.

– Мiннi, спитай його! – прошепотiла вона благально.

А Мiннi думала в цей час про додатковi кошти, що платитиме сестра за харчi.

Їх вистачить на оплату квартири, i тодi з чоловiком легше буде говорити про якiсь витрати. Але коли Керрi з самого початку мрiятиме тiльки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрi мае призвичаiтися до одноманiтноi i тяжкоi працi. Вона мае збагнути, що треба передовсiм трудитися, а не мрiяти про розваги. Бо яка iм тодi користь з ii приiзду? Цi думки зовсiм не свiдчили про холоднiсть i черствiсть Мiннi. Просто це були серйознi клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарiкань, пристосовувалася до конкретних умов життя, якi могла полiпшити, лише безнастанно працюючи.

Нарештi Мiннi погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.

– Керрi запрошуе нас пiти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловiка.

Гансон пiдвiв очi вiд газети, i вони обмiнялися швидкими поглядами, що говорили яснiше ясного: «Он як? Це зовсiм не те, чого ми сподiвалися».

– Я не маю нiякого бажання, – вiдповiв вiн. – А що вона хоче подивитись?

– Хоче пiти у театр Джекобса.

Вiн опустив очi в газету i заперечливо кивнув рукою.

Почувши, як вони вiдгукнулися на ii пропозицiю, Керрi виразно збагнула, чим живуть цi люди. В нiй зростало гнiтюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.

– Знаеш що? Я спущуся вниз i постою трохи бiля входу, – промовила вона згодом.

Мiннi не заперечувала, i Керрi, одягнувши капелюшок, вийшла.

– Куди-то вона пiшла? – спитав Гансон, зазираючи в iдальню, коли почув, як гримнули вхiднi дверi.