Сестра Керрі

Керрi скоса поглянула на сестру i вiдвела погляд.

– Нi.

– Схоже, не варто бiльше й шукати цiеi осенi, – зiтхнула Мiннi.

Керрi нiчого не вiдповiла.

Прийшов додому й Гансон, як завжди, вiдсторонений. Вiн мовчки помився i пiшов читати свою газету. За вечерею Керрi опанував неспокiй. Їi власнi плани непокоiли ii, пригнiчувала й думка, що тут вона – небажаний гiсть.

– Ну як, нiчого не знайшли? – спитав Гансон.

– Поки що нi.

Вiн iв далi, а невiдступна думка свердлила: яка це морока, що вона тут сидить! Час уже iхати додому, i квит.

А вже як поiде додому, вiн нiзащо не допустить, щоб вона знов повернулася весною.

Керрi з жахом думала про те, до чого готувалась, але втiшала себе тим, що принаймнi цьому нестерпному iснуванню настане край. Вони не перейматимуться. Особливо Гансон. Йому байдуже, що з нею буде.

Пiсля вечерi Керрi пiшла у ванну. Тут нiхто iй не мiг завадити. Вона написала записку:

«Прощавай, Мiннi! Я не поiду додому, бо вирiшила залишитися в Чикаго i шукати роботу.

Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вiтальнi Гансон, як завше, читав газету. Керрi допомогла Мiннi помити посуд i прибрати. Потiм вона сказала:

– Пiду постою трохи внизу.

Вона ледве могла вгамувати нервове тремтiння.

Мiннi пригадала Гансоновi зауваги.

– Свен вважае, що не годиться стояти там, – промовила вона.

– Он як? – перепитала Керрi. – Я недовго, це востанне…

Вона надягла капелюшок i постояла перед столиком у маленькiй спальнi, не знаючи, куди покласти записку.

Нарештi засунула ii пiд головну щiтку Мiннi.

Коли вхiднi дверi зачинилися, вона спинилася на мить. Що вони подумають? Дiвчину раптом вразила незвичнiсть ii вчинку. Вона повiльно спустилася вниз, оглянулася на освiтленi сходи i попростувала вулицею, удаючи, нiби вийшла на прогулянку. Досягнувши рогу, Керрi прискорила крок.

А в цей час Гансон вийшов з вiтальнi до дружини i спитав:

– Керрi знову стирчить унизу?

– Так, – вiдповiла Мiннi, – але вона обiцяла, що це востанне.

Вiн пiдiйшов до дитини, що гралася на пiдлозi, i почав бавити ii, тицяючи в неi пальцем.

Друе в збудженому настроi чекав на розi.

– Ось i ви, Керрi! – промовив вiн, коли струнка дiвоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте вiзьмемо кеб.

Роздiл VIII

Провiсники зими. Хто вiдгукнеться?

Як часом билинку жене вiтер, так недосвiдченою людиною грають природнi сили, пiд владою яких перебувае всесвiт.