Сестра Керрі

 – Чудове мiсто! Там узагалi стiльки всього цiкавого!

Дiвчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрi раптом усвiдомила: це ж вона зовсiм одна, далеко вiд рiдноi домiвки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тiльки, що iй перехоплюе подих i серце калатае так швидко, аж памороки забивае. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбiя-Сiтi зовсiм недалеко.

– Чикаго! Чикаго! – то провiдник попереджав пасажирiв, з гуркотом прочиняючи дверi.

Поiзд спинився на залюдненому вокзалi, сповненому гамору, життевого вировиська.

Молодик пiдвiвся, звичним рухом поправив штани i взявся за ручку новенькоi жовтоi валiзи.

– Вас, мабуть, зустрiчають? – сказав вiн. – Дозвольте ваш чемодан…

– О, нi! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товариствi незнайомця.

– Гаразд! – охоче погодився вiн. – Але про всяк випадок я буду поблизу, i якщо раптом вас не зустрiнуть, я одвезу вас за адресою.

– Ви дуже люб’язнi, – усмiхнулась Керрi. Адже така увага заслуговуе на вдячнiсть.

– Чикаго! – гучно нагадав провiдник.

Поiзд повiльно заповзав у сутiнки пасажирського вокзалу. Обабiч стояли iншi поiзди i скрiзь сяяли вогнi. Пасажири квапливо схопилися з мiсць i стовпилися бiля дверей.

– Ну, от ми й приiхали, – Друе простував на вихiд. – На все добре, до понедiлка, не забули?

– На все добре… – вiдповiла вона, потискуючи простягнуту руку.

– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрiнете сестру.

Вона, усмiхнулась i кивнула.

У юрмиську пасажирiв вони вийшли в вагона. Друе удавав, нiби зовсiм не знайомий з нею. На перонi до дiвчини кинулась непоказна жiнка з виснаженим обличчям.

– Це ти, люба Керрi! – вона привiталася, щиро обiймаючи сестру.

Керрi одразу вiдчула, що iй бракуе теплоi уваги, яка допiру ii оточувала. Серед метушнi, галасу й нових вражень на неi вiйнуло холодним дотиком дiйсностi. Кудись подiлись свiтлi й радiснi видiння, увесь свiт розваг.

– Ну як же там нашi? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?

Керрi розказувала, а очi дивились в iнший бiк. У кiнцi перону, бiля виходу до зали очiкування стояв Друе, озираючись навсiбiч. Зауваживши, що з нею сестра, вiн посмiхнувся iй ледве помiтно. Тiльки Керрi завважила цю посмiшку. Вiн пiшов, а вона вiдчула, нiби щось втратила. Ось вiн уже зовсiм зник, iй стало якось прикро.