Сестра Керрі

– Може, я навiдаюся до вас, скажiмо, у понедiлок увечерi? Ви будете вдома? – усмiхнувся вiн.

– Гадаю, так… – вiдповiла Керрi.

Кажуть, що слова часом – лише блiдi тiнi того неосяжного океану думок, якi ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звукiв, що за ним – море невимовлених почувань i прагнень. Цi двое нанизували коротенькi речення, робили якiсь порухи, але ще не усвiдомлювали насправдi своiх справжнiх почуттiв… Нi вiн, нi вона не були певнi, чи вiрно вiдгадують думки одне одного. Вiн не певен був, чи мав успiх.

А вона ще не усвiдомила, що безпорадно пливе за течiею, аж поки вiн не записав ii адресу. Тiльки тодi дiвчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а вiн – начебто здобув маленьку перемогу. Обое вiдчули: iх щось уже еднае. Тепер вiн упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.

Поiзд наближався до Чикаго. Зустрiчнi поiзди раз у раз проносилися мимо. Обабiч колiй та безмежних просторiв вiдкритоi рiвнини до великого мiста тяглися ряди телеграфних стовпiв.

Вдалинi уже маячило передмiстя своiми високими фабричними димарями.

На очi натрапляли дерев’янi двоповерховi будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожi, без дерев, – наче сторожовi пости величезноi армii будiвель.

Для дитячоi уяви, або для того, хто подорожуе вперше, наближення до великого мiста – це щось дивовижне. Та ще й таемничоi вечiрньоi пори у сутiнках, коли все навколо перетiкае, мiняе барви. О, це наближення ночi! Як багато чекае вiд неi стомлена людина! А скiльки одвiчних iлюзiй, скiльки надiй пов’язано iз нею! Душа трудiвника лелiе думку: «От-от i я скоро опинюсь на свободi.

Приеднаюсь до загальних веселощiв. Отi вогнi, освiтленi вулицi, зали з накритими столами – усе це i для мене. А ще й тi зборища, розваги, пiснi – усе це менi даруе нiч!» І хоч нiхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплюе всiх, носиться в повiтрi. Навiть найпохмурiшi вiдчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадае важкий тягар працi.

Керрi задивилась у вiкно. Усi вiдчуття одразу опанували ii, а супутник, перейнявшись ii цiкавiстю, почав показувати iй картини мiста.

– Оце – Пiвнiчно-Захiдний район. А оце рiка, вона теж зветься Чикаго. – Вiн показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрiвникiв з далеких краiв, впершись носами в чорнi палi набережноi.

Та ось вiйнуло димом, заскреготало, рейки простукотiли – i все щезло.

– Чикаго розростаеться, – продовжував вiн.