Сестра Керрі

– Я тут, – вiдгукнулась вона слабко й самотньо.

Але вiн не здатен був це вiдчути. Йому бракувало тонкого такту поетичностi, щоб обережно наблизитись до жiнки i потiшити ii в цьому меланхолiйному настроi. Замiсть цього вiн чиркнув сiрником i запалив газ.

– Ого! – вигукнув вiн, – Та ти либонь плакала?

На ii очах ще блищали сльози.

– Пхе! – мовив вiн. – Це нiкуди не годиться!

І вiн схопив ii за руку, гадаючи з властивим йому егоiзмом, що причина смутку – його вiдсутнiсть.

– Ну годi ж, годi! – продовжував вiн.

 – Я вже тут i все буде добре. Давай краще повальсуемо трохи пiд оцю музику.

Вiн не мiг би вигадати нiчого бiльш невдалого. Керрi було ясно, що вiн не здатен iй спiвчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягала його вада, в чому вiн i вона вiдмiннi, але почувала це всiм еством. Це був його перший серйозний промах.

Зауваження про грацiознiсть юноi пiанiстки, що ним Друе супроводжував ii появу, коли дiвчина ввечерi дрiботiла сходами в товариствi своеi матерi, спонукали Керрi уважно, до дрiбниць вивчати манери жiнок, якi трималися з почуттям власноi гiдностi.

Вона дивилася в дзеркало, надимала губки, при цьому злегка вiдкидаючи голiвку назад рухом, який пiдмiтила у дочки скарбника. Вона навчилася легко i плавно пiдбирати спiдницю. Адже Друе стiльки разiв звертав ii увагу на цей порух сусiдки i багатьох iнших жiнок. Керрi ж була перейнятлива вiд природи. Вона вже засвоювала всi отi дрiбнi гримаски й рухи, якi неминуче з’являються у гарненькоi жiнки, не позбавленоi пихи. Коротше кажучи, ii уявлення про манери значно розширилися, а вiдтак – змiнилась i зовнiшнiсть. Керрi стала жiнкою з досить розвиненим смаком.

Друе зауважив i новий бант у ii волоссi, i те, що вона одного ранку по-новому уклала зачiску.

– Тобi отак дуже до лиця, Кед, – пригорнув ii вiн.

– Справдi? – зрадiла вона. І того ж дня почала випробовувати рiзнi своi досягнення.

Вона вже не так незграбно ступала, бо наслiдувала легку ходу, спостережену в жiнок.

Важко навiть сказати, наскiльки значний вплив мала на Керрi присутнiсть у домi юноi пiанiстки.

Коли Герствуд уперше з’явився тут, вiн побачив молоду жiнку, зовсiм вiдмiнну вiд колишньоi Керрi. Познайомив iх Друе. Нi одяг, нi манери не нагадували колишне. Але у виразних очах цього вродливого, грацiозного створiння, ще несмiливого, бо не впевненого в собi, було щось дитяче, що одразу полонило уяву свiтського завсiдника.