Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

– Да, – Балтер помiтно напружився, уважно подивився на Ярковського, наче вже тепер чекаючи вiд нього якогось надприродного об’явлення. – Точнее – двадцать девять. Это если с прислугой считать и с охранником. А что?

– Если я вас правильно понял, отравились из них только шестеро?

– Да, именно. Шесть человек, – пiдтвердив голова Нумiзматичного клубу. – И все женщины. Это потому, что яд был в шампанском. В одной из бутылок. Отравились только те, кто выпил это шампанское. Остальные пили или из другой бутылки, или что-то ещё.

Кто коньяк пил, кто водку, кто виски. А кто-то вообще не пил.

– Вы правы, Антей Маркович, – сказав Ярковський пiсля хвилинного мовчання. – Сложное дело, мутное. Много участников.

– Да, Саша, такая беда… – погодився Балтер, схилив голову й немов скулився.

Щось його залишило.

Щось стовбурне, приналежне до волi i гонору.

Спускаючись сходами, Ярковський вiдчув погляд; наче хтось дивився йому в спину. Просто в точку помiж лопатками. Вiн подумав, що Балтер вийшов з кабiнету, озирнувся.

Але на сходах нiкого не було; лише морок в арковiй нiшi став мов вугiлля, а вiконний вiтраж набрав повнi скельця присмерковоi синизни.

Ярковському раптом закортiло побачити Ампiрну залу. Вiн згадав святковi тусовки нумiзматiв, особливий смак бергамотового чаю з термоса, веселе напруження прицiнювань i суперечок – яскравий свiт, наповнений запахами антикварiату, ранковим сонцем у велетенських вiкнах, балакучими людьми, парадним блиском паркету та радiстю безкорисливого пiзнання.

На першому поверсi вiн завернув до бiчного коридору, пройшов повз прочиненi дверi дворецькоi, перероблену за радянських часiв на вбиральню, став перед величними, наче церковний портал, дверима Ампiрноi зали. Стара позолота на них вiдтiнювала химерну стилiзацiю пiд iталiйське палацове бароко. Рiзьбленi спiралi, призми та винограднi грона здавались зробленими з бронзи.

«Напевне, залу зачинено», – припустив Ярковський й натиснув на ручку. Двернi стулки верескнули й напрочуд легко розчинились.

Останнi виблиски вечiрнього свiтла, наче пасма сигарного диму, губились у щедрому просторi Ампiрноi зали. Прохололе повiтря вiдгонило старою деревиною, фарбовими розчинниками, грибком i спортзалом.

Ярковський ввiмкнув свiтло.

Зала змiнилась. Зi стiн пощезали сепiевi пейзажi i дзеркала у важких рамах, а з кесоновоi стелi замiсть кришталевих люстр звисали бляшанi свiтильники, на кшталт тих, що вiшають у бiльярдних.