Нетерпіння серця

Але зараз менi все це байдуже, ба, бiльше – я навiть радий, що мiй промах обходиться менi так дорого, я вiдчуваю зловтiху: так тобi, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвiйну дурiсть!

Отже, все в порядку, чи не так? Найкращi троянди гарно оформленi в кошику, iх негайно вiдправлять! Але фрау Гуртнер розпачливо вибiгае на вулицю i кричить щось менi услiд. Куди й кому вiдправляти квiти? Адже пан лейтенант нiчого не сказав. Ох, я – тричi бовдур, вiд хвилювання навiть забув назвати адресу: маеток Кекешфальви, – кажу я продавчинi та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала iм’я моеi нещасноi жертви.

 – Для панни Едiт фон Кекешфальва!

– О, так, звiсно-звiсно, фон Кекешфальви, – вiдповiдае фрау Гуртнер з гордiстю, – нашi найкращi клiенти.

Ще одне запитання (а я вже знову збирався пiти): чи не хочу я написати кiлька слiв? Кiлька слiв? А, так! Вiдправник! Даритель! Інакше як вона дiзнаеться, вiд кого квiти?

Я знову заходжу в крамницю, дiстаю вiзитiвку i пишу на нiй: «Прошу мене вибачити».

Нi, так не можна! Це було б черговою дурницею, навiщо нагадувати про свою нетактовнiсть? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – нi, це нiкуди не годиться, ще подумае, що я ii жалкую. Краще взагалi нiчого не писати…

– Покладiть до квiтiв мою вiзитiвку, фрау Гуртнер, просто картку.

Тепер менi вiдлягло вiд серця. Я поспiшаю назад до казарми, випиваю свою каву i так-сяк проводжу ранковi заняття, мабуть, трохи знервованiше та неуважнiше, нiж зазвичай. Але в армii – не дивина, якщо котрийсь iз лейтенантiв з’являеться зранку на службу з важкою головою.

Скiльки наших, прогулявши всю нiч у Вiднi, повертаються настiльки втомленими, що куняють на ходу, а йдучи легкою риссю, засинають. Взагалi-то менi навiть на користь те, що я мушу проводити огляд уланiв, вiддавати накази i потiм виiжджати на плац, бо служба, певною мiрою, вiдволiкае мене вiд неспокiйних думок; щоправда, неприемна згадка не дае менi спокою, а в горлi нiби застрягла просочена жовчю губка.

Але ополуднi (я якраз збираюся пiти в iдальню) мене схвильовано наздоганяе денщик:

– Пане лейтенанте!

У нього в руках лист – продовгуватий конверт, блакитний англiйський папiр, нiжнi пахощi парфумiв, на зворотi майстерно вiдтиснутий герб, адреса написана тонкими, загостреними лiтерами – жiночий почерк! Нетерпляче розпечатую конверт i читаю:

«Вiд щирого серця дякую вам, шановний пане лейтенанте, за чудовi квiти, котрi я не заслужила.

Вони менi принесли i приносять величезне задоволення.