Нетерпіння серця

Будь ласка, приходьте до нас на чашку чаю будь-якого вечора. Сповiщати не потрiбно. Я – на жаль! – завжди вдома.

    Едiт ф. К.».

Гарний почерк… Я мимоволi згадую тонкi дитячi пальчики, що вчепилися в стiл, i блiде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову i знову я перечитую цi кiлька рядкiв i полегшено зiтхаю. Як тактовно вона промовчала про мiй промах! І водночас, як умiло та делiкатно сама натякае на свою немiч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнiшого прощення не бувае.

Жодноi тiнi образи. Менi нiби камiнь з душi впав. Я почувався, як пiдсудний, котрий вважае, що його засудять на довiчну каторгу, а суддя пiдводиться, надягае шапочку i виголошуе: «Виправдано». Звiсно, менi треба скоро завiтати туди, щоб подякувати iй. Сьогоднi четвер, значить, пiду в недiлю. Або нi, краще вже в суботу!

Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Менi не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого вiдчуття невизначеностi, дiзнатися, що мене остаточно вибачили.

Менi досi лоскотав нерви страх, що в клубi, в кафе чи ще деiнде хтось почне говорити про мою халепу:

– Ну то як там було у Кекешфальвiв?

Менi хотiлося мати змогу стримано та впевнено вiдповiсти: «Чудовi люди! Вчора ввечерi я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозумiло, що мене не гнали звiдти в шию. Тiльки б поставити крапку в цiй прикрiй iсторii! Тiльки б покiнчити з нею! Зрештою, мое нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожi та Ференцом, моiми найкращими друзями, тиняемося по бульвару, я несподiвано вирiшую: пiдеш до них сьогоднi ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.

Дорога не дуже далека, пiвгодини – не бiльше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин мiстом, потiм по трохи курявому шосе, що веде i до нашого навчального плацу, де нашi конi вже знають кожен камiнчик i кожен поворот (можна зовсiм вiдпустити повiд i так iхати).

Приблизно на пiвдорозi, бiля маленькоi каплицi бiля мосту, влiво вiдходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тiнистих каштанiв; це, певною мiрою, приватнi володiння, i нею рiдко користуються пiшоходи та екiпажi.

Але дивно: що ближче я пiдходжу до невеликого замку – вже виднiеться бiла кам’яна огорожа з ажурними решiтчастими ворiтьми, – то швидше зникае моя мужнiсть.